Вибрані твори
Шрифт:
— На дурничку! У воді з-під криги.
— Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? — підсміюється тато.
— Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає — на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
— Скільки ж береш із собою мішків?
— Чотири і торбу про запас, — не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
— Чого ж так мало?
— Шкода всі мішки обслинювати
— Можна й поїхати, — погодився тато. — Готуй, жінко, мішки!
— І на рибу, і на в'юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.
«Що там у тебе?»
«Ой, подивись на долівку, — аж тіпається вона, — хтось вужів повну хату напустив!»
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, — чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
— Тату, візьміть і мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово «Щедрова» бринить мені казкою.
— Обійдемось без тебе, — відмахнувся тато рукою.
— Візьміть, таточку.
— Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
— А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
— Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
— Хай привчається до всякого ділечка.
— Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! — гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, — босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
— А хто там?! — гукаю баском.
— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?
— Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! — Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
— От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! — весело вітає гостя дядько Микола.
— Про ваші внутреності вам лікар розкаже, — сміється дядько Себастіян.
— То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
— А як же без приросту обійтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
— Ваш навряд чи зноситься — не ті ковалі його
— Хто це — ми? — насторожується батько.
— Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.
— Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! — каже дядько Себастіян.
— Чого ж це мушу?
— Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам — недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
— Не хочу.
— Боїшся? — в'їв тата дядько Себастіян.
— Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! — блиснули завзяттям батькові очі. — Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
— А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
— Коли тобі це подобається, — топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
— Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
— Ой! — зажурилася мати.
— Громадою просимо, берися за це діло.
— Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, — зітхнув тато…
І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба…
— То що тобі, Панасе, треба на початок? — повеселішав дядько Себастіян.
— З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
— Нащо так багато?
— Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
— Тобі ще цього лиха треба, — згаснула мати. — Нащо ото з Яковом заїдатись?
— Хай не забуває, що в нього є брат, — відрізав тато. — Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
— То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, — погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. — Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
— Завтра? — аж не віриться мені.
— Атож. Одягайся тепліше.
—Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
— Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
— Як хочеш, діло хазяйське, — сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, — одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.