Вибух
Шрифт:
— Звичайно, тверджу.
— Прошу розписатися.
Старий розписався, а Хаблак запитав так, наче йшлося про дрібницю:
— Терещенкові для чого бомбу зробили?
Червич вирячив на майора очі. Нижня щелепа в нього відпала.
— Ти що, здурів? — вигукнув.
— Слухайте, Червич, — посміхнувся Хаблак, — почекайте хвилину, перш ніж остаточно накликати на себе біду. Я вам поясню дещо. Обшукуючи вашу кімнату, ми знайшли схему міни з годинниковим механізмом і навіть деякі запасні деталі до неї. Це раз. Далі: встановлено, що ви брали
— А ви спробуйте довести, що саме я виготовив її.
— Дуже просто. Якщо використовували вибухівку тільки для глушіння риби, для чого возили її з острова до Києва?
— А я не возив.
— Не треба брехати, Червич. Ми знайшли на вашій київській квартирі пакувальний папір від вибухівки, а на вашому письмовому столі її невеличку часточку.
Червич подумав трохи й мовив схвально:
— Добре працюєте, і начебто ваша взяла. Але скажіть: це точно Яшко підклав міну до валізи? Люди загинули?
— Так, Червич, під час вибуху загинув вантажник Бориспільського аеропорту.
— Боже мій! — вигукнув старий. — Але ж яка свиня Яшко! Обдурив мене, старого горобця! Це ж треба так обвести! Що ж тепер буде?
— Скільки заплатив Терещенко за міну?
— А-а, — скривився Червич, наче ковтнув кислого. — Я в нього грошей не взяв. Випили кілька пляшок, от і вся платня.
— А навіщо Терещенку міна, казав?
— Звичайно, інакше я б не робив. Мовляв, є один сучий син, котрий заклав його колись, Терещенко й сидів через нього п’ять років. Це ж уявити тільки — п’ять років безневинно. А тепер Терещенко й вистежив його та хотів помститися. Той тип машину купив, Яшко й вирішив бомбу під неї підкласти, з годинниковим, виходить, механізмом, щоб алібі мати.
— Так Терещенко казав: безневинно п’ять років? — запитав Хаблак не без іронії.
— Клявся, що правда.
— Пограбував жінку ваш Терещенко, й піймали його тоді мало не одразу.
— Невже? А він…
— Отакої, Лук’яне Івановичу. Втягнув вас Терещенко в погану історію, тепер відповідати доведеться.
Червич похнюпився.
— Та бачу, — мовив скрушно. — Головне — людина загинула. Вік собі не прощу.
24. Коренчук розклав на столі кілька фотографій різних людей і наказав:
— Введіть заарештованого.
До кабінету в супроводі конвоїра зайшов вусатий чоловік середніх років у добре пошитому костюмі й темній сорочці.
— Підійдіть до столу, — запросив Коренчук. — І ви також, — підкликав понятих. — Громадянине Хрущ, чи нема серед цих людей, фотографії яких лежать на столі, чоловіка, що назвався вам Геннадієм Зіновійовичем і запропонував
Хрущ, не вагаючись, тицьнув у третє скраю фото, на якому був зображений Президент.
— Ось цей, — сказав твердо.
Склавши протокол, Коренчук відпустив понятих.
— А тепер, Станіславе Гнатовичу, — запропонував, — треба уточнити деякі деталі.
— Дуже прошу, — одповів той запопадливо, — можете розраховувати на мою щирість.
— Повторіть, будь ласка, ще раз: за яких обставин ви познайомились з Геннадієм Зіновійовичем?
— Я ж казав: уперше зустрілися в нашому ресторані. Я обідав, і він підсів за мій столик. Тоді мені видалося: випадкова зустріч, тепер же розумію — він стежив за мною і обрав зручний момент для розмови. Розумієте, я трохи випив, утратив контроль над собою, от і вийшло, що він зміг утягнути мене в злочинну справу.
— Але ж, кажете, обідали, тобто зустріч відбулася під час робочого дня. І ви дозволили собі випити?
Хрущ розгублено розвів руки.
— Але ж він замовив пляшку марочного коньяку. Я, хоч і директор заводу, такого ще не пив.
— І вам не видалося підозрілим, що незнайома людина пригощає вас дорогим коньяком?
— Що ж підозрілого: симпатична людина, ми й розговорилися.
— Ви казали, що під час першої зустрічі Генннадій Зіновійович не пропонував вам нічого. Як же зустрілися ще раз?
— Тепер я згадав: він натякнув, що наше спілкування може стати корисним. Це того ж самого дня, коли ми вперше обідали. Я гадав — якийсь столичний жук. Тобто людина із становищем. А впливових знайомих всюди треба мати.
— Коли зустрілися вдруге?
— Того ж вечора.
— І під час вечірньої зустрічі він запропонував вам аферу з листовим алюмінієм?
— Так. Скориставшись з того, що я був нетверезий і не міг контролювати свої вчинки.
— Це не пом’якшує вашої вини. Вранці, коли потверезішали, могли заявити в міліцію.
— Так уже сталося: не заявив — і винний.
— Коли одержали від Геннадія Зіновійовича гроші?
— Три тисячі віддав мені того ж вечора.
— Аванс за наступні злочини?
— Виходить, так.
— І як ви домовились?
— Геннадій Зіновійович сказав, що главк виділить нашому заводові листовий алюміній. Для виготовлення різних побутових виробів. Насправді ж ми їх не робили, тільки оформляли. А алюміній відправляли в Коломию. Я можу ще раз розповісти, як усе це робилося.
— Поки не треба, — зупинив його Коренчук, — є акт ревізії. Скажіть, ви одразу домовились з Геннадієм Зіновійовичем про винагороду?
— Так, п’ять тисяч з кожного вагона. Один я не міг забезпечити операцію, тому й довелося залучити головного бухгалтера Березовського. Тобто поділитися.
— Навпіл?
— Ні, мені три тисячі, йому дві.
— Знаєте, скільки мали злочинці з кожного вагона?
— Догадувався. Але Геннадій Зіновійович пояснив, що дуже великі накладні витрати: треба платити людям з главку та іншим.