Вибух

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Лишіть його на Телле. Нехай знайде можливість переправити курсантів шкіли у тил росіянам. По двоє-троє… Якщо навіть половина загине чи здасться, однаково ми підемо, грюкнувши дверима. А Телле після завершення операції нехай знайде можливість дістатися до Штокдорфа. З новими списками. Сподіваюсь, Пауль, ви розумієте, що за кожен новий список містер Хейг буде змушений платити окремо.

Кранке посміхнувся скептично. Зауважив:

— Я б не заплатив ані марки. Певно, “Смерш” візьме наших людей в перші ж дні. Росіяни зараз метиковані, згадайте, як ретельно

ми готували Іполитова, і то програли.

Видно, сама згадка про провал тої операції була нестерпна для Крауса, бо скривився й відповів кисло:

— Ніхто нічого не знає, і, коли навіть п’ятьом із сотні вдасться осісти в радянському тилу, шкурка варта вичинки. То більше, що Хейгові важкувато буде одразу перевірити вартість нашої інформації.

Краике засміявся беззвучно, але тут-таки опанував себе. Він-то краще за всіх знав, що п’ять із сотні зовсім не найгірший варіант.

— Візьміть із собою до Штокдорфа Валбіцина, — порадив Краус.

— Хочете продати його Хейгові окремо?

— Він вартий не одної тисячі доларів, — погодився Краус. — Крім того, на ці кілька днів, які знадобляться мені для контакту з Хейгом, мусимо тримати сейф під наглядом, а Валбіцин знає російську, досвідчений і хитрий, він зараз дорожчий за золото.

— Я б волів, аби сейф охороняли Курт з Вернером…

— Ці двоє? — кивнув Краус у бік есесівців, котрі саме підігнали вантажівку до брами.

— Цілком надійні й готові виконати будь-який наказ.

— Від них на півкілометра тхне солдатським духом, якщо навіть переодягнути в цивільне.

— Так, — несподівано легко погодився Кранке, — нехай лишаються тут. Відвезуть сейф і повернуться. Та й оборона міста збільшиться на двох відважних захисників.

— А настрій у вас, бачу, поліпшився, — посміхнувся Краус.

— Зараз я пригощу вас такими біфштексами, що ви згадуватимете нас до самого Берліна. До того ж є гарний коньяк.

— Прихопіть коньяк до Штокдорфа. Ми вип’ємо його, коли сядемо у “кукурудзник”.

— Краще, коли приземлимося в американців.

— Маєте рацію, — підхопив Краус. Він постояв трохи біля дверей їдальні, дивлячись, як есесівці з допомогою курсантів підіймають сейф до кузова “мерседеса”, й пішов їсти біфштекси з почуттям виконаного обов’язку, позбувшись тривоги й напруження, що не полишали його останнім часом після повернення до Німеччини. Бо через дві, найбільше три години він виїде до аеродрому, і “юнкерс” підніметься в повітря над німецьким містом, яке невблаганно беруть у лещата росіяни. Але зараз навіть гуркіт російських гармат не зможе зіпсувати йому апетиту.

2. Бобрьонок не здивувався, побачивши у кабінеті Карого людину в німецькому офіцерському мундирі. Подумав: полонений, якого доставили для допиту. Але чоловік сидів на дивані вільно, поклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку, мало не лежав, і дивився на Бобрьонка з Толкуновим, які завмерли біля дверей, спокійно й доброзичливо. Майор не помітив у його очах тривоги й збентеження, тільки втому й зацікавлення, зовсім не властиві полоненому, котрого

збираються допитувати в контррозвідці. Правда, цей гітлерівський офіцер міг не знати, що його привели саме до “Смершу”, проте мусив здогадуватись: і в армійському штабі на нього не чекає дружня розмова.

Карий сидів не за столом, як звичайно, коли вів допит полонених, але перекладача у кабінеті Бобрьонок не побачив і, ще не розібравшись як слід у ситуації, якимсь внутрішнім чуттям усвідомив: викликали їх з Толкуновим не для буденної розмови з черговим полоненим. Полонених, не лише офіцерів, а й генералів, зараз досхочу, цілі німецькі частини здаються без бою, певно, ця людина в пом’ятому мундирі й без погонів доставила таку цінну інформацію, що Бобрьонка з Толкуновим вирішили розбудити — вчора розшукувачі брали участь у затриманні диверсантів, які намагалися зірвати греблю на Одері й затопити прибережні селища, тож лягли тільки на світанку.

Бобрьонок ще раз зміряв чоловіка в німецькому офіцерському мундирі уважним поглядом.

Кілька днів не голився, що, зважаючи на фронтові обставини, зовсім не дивно. Обличчя витягнуте, очі втомлені і якісь виголоджені, але не бігають, як у людини, що турбується за свою долю. До того ж полковник усміхається йому приязно, наче сидить перед ним не звичайний фріц, а мало не приятель.

Карий озирнувся на розшукувачів нетерпляче, ніби й не запрошував їх, а з’явилися вони самочинно й перервали розмову в найцікавішому місці. Обличчя його наразі проясніло в посмішці, він показав на вільні місця на дивані, та Бобрьонок зупинився посеред кабінету нерішуче — йому зовсім не хотілося сідати поруч недобитого гітлерівця, хоч і який потрібний він був полковникові. Проте не міг не послухатися Карого — нерішуче переступав з ноги на ногу.

Карий озирнувся здивовано й навіть невдоволено, та, певно, нарешті збагнув, що саме стримує майора, лукаво примружився й мовив:

— Сідайте, товариші, прошу знайомитись… — Він простягнув руку до чоловіка в німецькому мундирі, витримав досить довгу паузу й додав: — Старший лейтенант Мохнюк…

Бобрьонкові вистачило секунди, найбільше двох, аби збагнути, хто ж такий насправді цей неголений і втомлений старший лейтенант, він підтягнувся і козирнув йому поштиво. Толкунов також приклав руку до кашкета, але до нього ще не зовсім дійшло, чому саме майор Бобрьонок тягнеться перед якимсь миршавим старшим лейтенантом, як раптом полковник Карий сказав таке, що навіть Толкунову захотілося виструнчитися:

— Старший лейтенант Мохнюк мало не три роки працював на нас у “Цепеліні”, прошу привітати його, товариші офіцери, з поверненням.

Неголений і пом’ятий чоловік почав підводитися з дивана якось нерішуче й сором’язливо, та Бобрьонок одним кроком подолав відстань до нього і потиснув руку сильно й доброзичливо, як тиснуть руку другові, з яким давно не бачилися. Нараз обійняв його, певно, цей раптовий вияв почуттів зворушив Мохнюка, бо поклав майорові долоню на плече й поплескав, буцім пропонував якщо не дружбу, то щиру приязнь.