Вибух
Шрифт:
— Постараюся.
— Тлумач цій фрау точно, краще повільно, та все до слова, що я скажу.
— Зробимо.
— Так от, запитай таке: що палила вона зараз у пічці?
Мишко почав перекладати, а Бобрьонок дивився, як зреагує на його слова фрау Штрюбінг. Проте жінка нічим не виказала себе. Одповіла спокійно:
— Розпалила плиту, аби зготувати їжу. Бо нема ні газу, ні електрики. А дрова є, ще трохи вугілля.
— Зараз ми зайдемо до вас, — сказав майор, — і знайдемо в плиті залишки одягу, який спалювали. Точніше,
Майор побачив, як округлилися в жінки очі. Однак у неї вистачило духу, щоб махнути рукою і відповісти:
— Скажете таке… Для чого б це мала робити?
— Фрау Штрюбінг, — обірвав її майор суворо, — уявляєте, в яке становище можете себе поставити? Перетлумач їй точно, хлопче, якщо збреше, відповідатиме за законами воєнного часу. Кого прийняла сьогодні до свого будинку і чий одяг спалювала? Бо зараз ми все одно будемо вимушені обшукати її садибу, і якщо вона переховує когось…
Мишко тлумачив, його уважно слухала не лише жінка, а й ортсгрупенляйтер. Фрау Штрюбінг уже хотіла щось відповісти, та Венклевіц ступив до неї і сказав загрозливо:
— Я вимагаю від вас виказити людину, яку переховуєте. І як ви насмілились вчинити таке? Без відома влади!
Нараз обличчя фрау Штрюбінг почервоніло, очі налились слізьми, вона підвела руки, наче хотіла вдарити ортсгрупенляйтера чи видряпати йому очі, й закричала на нього гнівно:
— Без відома влади, кажете? А хто забрав у мене чоловіка? І хто тепер дасть мені його? А тут прибився мужчина, і він мені подобається… Ви розумієте, подобається, і я йому також… — Сльози потекли в неї по щоках, вона розмазала їх долонями. — Ну, був він солдатом, то що? Війна кінчається, і солдати все одно повернуться додому, чи не так, пане офіцер? — подалась до Бобрьонка. — Віддайте його мені, дуже прошу!
Раптом ортсгрупенляйтер ступив до жінки, Бобрьонок не встиг зрозуміти, чого він хоче від неї, як Венклевіц ударив її по щоці, різко й сильно.
— Шльондра! — вигукнув Венклевіц. — Ти зганьбила все наше село, я завжди пишався порядком у Нойкірхені, а тепер що ж виходить? Кажу панам офіцерам, що в селі нема сторонніх, а вона пригріла дезертира? Пляма на весь Нойкірхен, інакше це ніяк не назвеш…
— Ах ти ж, старий негідник! — Жінка схопила ортсгрупенляйтера за вилоги піджака, притягнула до себе. — В тебе порядок? Звичайно, порядок, усе спокійно, тихо й любо, а хто на Гісбрехта доніс? Хто його до концтабору відправив? Може, я? Чи ти? А хто Драйзіга виказав гестапо?
— Що ти, що ти!.. — замахав руками ортсгрупенляйтер. — Що ти мелеш! То були державні злочинці…
— Драйзіг — державний злочинець? Просто він казав, що думав.
— Якби кожен базікав, що думає, — люто блиснув очима Венклевіц, — ми всі давно б загинули.
— Ми всі чи ти?
Суперечка між ними могла тривати безкінечно, крім того, Бобрьонок ледь угадував зміст мовленого, й він вирішив покласти
— Коли прийшов до вас чоловік у коричневій куртці? — запитав у фрау Штрюбінг.
— Години три тому чи навіть менше.
— Переклади їй точно, Мишко: цей чоловік — небезпечний державний злочинець. Тільки сьогодні вранці він ударом ножа вбив двох людей.
Бобрьонок уже помітив, що фрау Штрюбінг мала звичку від здивування чи ляку округлювати очі. Тепер же вони в неї стали зовсім як у сови.
— Злочинець? — не повірила. — І вбив двох?
— Ударом ножа в спину, — ствердив Бобрьонок. Він спеціально повторив це, бо мав точно визначену мету: розвінчати Валбіцина в очах жінки й примусити її допомогти їм.
— О-о! — вигукнула в розпачі. — А такий зовні добропорядний. Певно, він хотів і мене…
— Так, — вставив від себе Мишко, — мабуть, саме з цією метою він і проник до вашого дому.
Як не дивно, а цей здогад остаточно впевнив жінку у злочинних планах Валбіцина, і вона запитала нараз зовсім спокійно, немов і не заламувала щойно руки у відчаї:
— Що я маю зробити?
— Отак би давно… — пробуркотів під ніс Бобрьонок і поцікавився: — Де він переховується?
— У погребі.
— А вхід до погреба?
— Ляда в передпокої.
— Озброєний?
— Я бачила, як він поклав до піджака мого чоловіка пістолет.
— Переодягнувся і наказав спалити свій одяг?
— Так. Він почав вимагати в мене інший одяг, а що я могла вчинити проти озброєного чоловіка!
Це була зовсім нова версія стосунків фрау Штрюбінг з Валбіциним, видно, остаточно зорієнтувалася і зрозуміла, що тепер йому нічим не допоможеш. Отже, і продасть Валбіцина з легкою душею. Зрештою, це влаштовувало Бобрьонка, і він наказав:
— Ми вдвох зайдемо разом до передпокою. Ви відчините ляду й покличете його. Заспокоїте й таке інше. Зрозуміло?
Фрау Штрюбінг кивнула й тильним боком долоні обтерла ще вологі щоки.
— Свиня! — мовила твердо. — Яка свиня! А я нічого не запідозрила. Жінки взагалі такі довірливі й безпомічні…
Дивлячись на неї, ніяк не можна було повірити в це, та Бобрьонок не став нічого доводити фрау Штрюбінг. Легко підштовхнув жінку в напрямі садиби й пішов слідом, поправивши автомат на плечі.
Фрау Штрюбінг потягнула на себе ляду, й вона пішла легко, без скрипу — була акуратно змащена. Бобрьонок зайняв позицію ліворуч од жінки: Валбіцин, виходячи, обов’язково підставив би йому спину. За крок, попід самою стіною, втиснувся у вузький проміжок між диваном і шафою Мохнюк. Тримав пістолет, готовий будь-якої секунди звалити Валбіцина.
— Виходь, — сказала фрау Штрюбінг, — все спокійно.
— Чого він хотів? — запитав Валбіцин глухо.
— Дурниці, ортсгрупенляйтер сказав, щоб ми сховали від росіян продукти.