Вигнання в рай

Пересичанский Юрий Михайлович

Була якраз зима. Сергй-Михайло любив, покинувши свою келю, з раннього ранку вийти за меж монастиря ще затемна й зустрти схд сонця. Зараз була саме ця пора. Сергй вийшов надвр ще затемна, вдихнув на повн груди счневе морозне повтря, аж обпкаючи його сталевою гостротою леген. Сив вуса й борода поблли вд памороз. Сергй рушив назустрч сходу сонця, яке вже ледь-ледь означувало свй прихд вузеньким просвтком на далекому небокра. Сергй, нби виринаючи з-пд плаща птьми на плесо

досвтку й зткнувшись вч-на-вч з червоним сльозистим сонцем, ще гострше вдчував разючу однозначнсть вироку у чорно-блй безвиход смертельно хвороби зимового свтання: вже тод була одна дорога - безвльно слдувати за кульгавою пдслпуватою загравою й дивитись, як вона, просовуючи крзь млу птьми прозор пальц променв блдого сяйва, обмацу лякливо холодне тло счня, що мертвим блим лебедем снгв упав у безкрайнсть степв, вд небокраю до небокраю розкинувши сво зацпенл крила, як затиснули в чпк обйми прохромлену морозом затвердлу з жаху землю, що зойки передсмертн стрмко вихоплювалися з-пд снгв до неба ламкими чорними мереживами глля сумних дерев, уплетених, неначе траурн стрчки, у чисту глибочнь небесно безодн...

А потм - день, хмари, втер: вся невмолимсть спраги за коханням життям у безнадйнм розпач, з яким голодне ненаситне черево спустошеного видноколу все напиха й напиха втер холодним шматтям хмар, неначе об"дками з небесного рздвяного бенкету. тльки натяк на слово "смерть" вчуваться в нмй затятост, з якою втер забива чутк нашорошен вуха лсу глухою ватою снгв - лише, коли й тво вуха раптово обпече жагуча туга вхоли, вдчуш, як зашпори зими колючими голками втру заходять в обмерзле тло всесвту, в той час, як у твою обмерзлу душу колючими голками спогадв заходять зашпори твох утрат. тебе знову потягне до затишного домашнього вогнища знайти спокй на плеч дружньо розради, безоглядно забутися в обймах над...

Якщо надя вмира останньою, то це означа лише те, що надя взагал нколи не вмира.