Виклик
Шрифт:
— Ти знаєш, що я збираюся тобі сказати? — питаю його.
Марк киває.
— Що мені доведеться бути старшим по будинку. Вірніше — по острову. Щось типу того, еге ж? Не треба мені цього казати, мамо.
Він має рацію. Але є іще одна річ.
— Ти мусиш мені дещо пообіцяти.
— Що?
— Спочатку скажи, що пообіцяєш.
— Це не зовсім чесно. Але… гаразд, обіцяю. А тепер кажи, що саме.
— Коли ви — хоч так, хоч сяк — виберетеся з цього острова, ти більше ніколи не будеш розмінюватися на дрібниці.
Він дивиться на мене збентежено.
— Я… не зовсім розумію, про що ти…
— Я гадала, що була тобі доброю матір'ю, виконуючи всі твої забаганки. Я помилялася. Дуже помилялася. Слід було тримати тебе на голодному пайку. Натомість я тебе явно перегодувала.
— Це ти в такий прихований непрямий спосіб хочеш сказати мені, щоб я припинив курити траву?
— Частково — так. Насправді ж я хочу сказати тобі, що і твій батько, і я, самі того не бажаючи, дали тобі гіркий урок: життя є надто коротким та дорогоцінним, щоб його марнувати.
Марк киває і посміхається куточком рота.
— Це означає, що я не мушу марнувати свого, еге ж?
Я простягаю руки і обіймаю його.
— Зроби так, щоб я тобою пишалася. Я знаю, що ти це зможеш, Марку. Ти чудовий хлопець.
— А ти чудова матір, ненько.
Нарешті я опинилася наодинці з Ерні.
— Малий, ти швидко дорослішаєш, — кажу я. — Аж надто швидко.
— Та ні. Мені страшно, мамо. Вперше я почуваюсь як десятирічний. Ну, принаймні, вперше після того, як мені виповнилося три роки.
— То нічого, дорогенький. Мені теж страшно. Втім, хоч би що сталося, я завжди буду з тобою отут. — І я показую на його серце.
— А як стосовно цього? — питає Ерні, показуючи на свою голову.
— Ти про що?
Малий тяжко зітхає. У нього — як це краще сказати — у нього знічений і винуватий вигляд.
— Відразу по тому, як помер тато, я без проблем міг уявити його. А тепер це дуже важко. Чому так? Боюся, я й тебе не зможу надовго запам'ятати.
Я притягую його до себе і тихенько поколихую.
— Зараз — інакше. Ти вже набагато старший. І ти пам'ятатимеш мене, запевняю тебе. Стосовно ж татка…
Раптом я завмираю — мої слова, мої рухи.
Ерні відхиляється, змахуючи сльози.
— Що таке, матусю? — питає він. — Що ти хотіла сказати?
Та ні, не треба. Не час і не місце.
— Та ні, нічого, манюній. Просто я хочу, щоб ти знав, що татко твій тебе дуже-дуже любив. І я тебе дуже-дуже люблю. Я тебе обожнюю, мій маленький.
Чому ж я раніше не казала йому такого? А треба було, кожного дня.
Розділ 76
Широкий подвійний шезлонг стояв так, аби крізь густі вічнозелені віти було добре видно нічне небо. Пітер і Бейлі витріщалися на океан зірок, сама неосяжність якого навіювала думку про Бога.
— Поглянь, татку, а онде —
Пітер простежив за її тонким пальцем, і його погляд зупинився на знайомому сузір'ї, що яскраво виблискувало на чорному тлі. Бейлі вдавала з себе маленьку дівчинку, його доньку. Дуже оригінально. Пітер поцілував її в лоба і притяг до себе, насолоджуючись близькістю її тіла.
— Дякую, що ти тут зараз зі мною, — тихо мовив він.
— Нема за що, — так само тихо відповіла вона.
Пітер доклав чималих зусиль, щоб знайти місце, де він із Бейлі зміг би побути на самоті. І знайшов — на відстані двісті п'ятдесят миль, углибині лісу біля Дорсета в штаті Вермонт. Він не сумнівався, що тут, у викладеному камінням подвір'ячку біля ідилічної, але оснащеної всім необхідним дерев'яної хатини, вони будуть у безпеці від завидющих очей папараці та репортерів. Вони вже й так добре прислужилися йому, викликавши хвилю співчуття. І тепер вони лише дратували Пітера, ніяк не бажаючи дати йому спокій.
Людина не може в своєму горі залишатися сама, еге ж?
Цю хижку орендував Пітерові один з його друзів-адвокатів, коли він натякнув йому, що хоче провести певний час на самоті перед похороном Кетрін та дітей. Звісно, цьому приятелеві зовсім не треба було знати, що на самоті означало наодинці з іншою жінкою. Якщо говорити про похорон, то багато хто вважав, що Пітер надто поспішає, але до біса їх усіх! Після похорону преса нарешті відведе від нього свій прискіпливий недоброзичливий погляд — у цьому Пітер не сумнівався. Похорон стане фінальним актом, після якого репортери відчепляться від нього, це однозначно.
— Як твоє лице? — турботливо спитала Бейлі.
— Заживає, — відповів Пітер.
Вона легенько торкнулася рукою і досі припухлих синців та подряпин навколо його очей і рота.
— А для мене ти з синцями наче ще привабливіший, — прошепотіла Бейлі. — Із подряпинами також.
— Значить, мені варто було дістати по пиці. Тепер я страшенно сексуальний парубок.
Вони весело засміялися, але Бейлі раптом замовкла.
— Щось не так? — спитав Пітер.
— Якось нам негоже сміятися після того, що сталося з твоєю сім'єю, Пітере. Не гнівімо Бога.
— Та ні, все нормально. Сьогодні увечері мене наче попустило. До того ж мені так гарно з тобою, Бейлі. Цей тиждень був для мене надзвичайно важким, і я не знаю, що б і робив без тебе.
Щодо своїх почуттів до Бейлі він не брехав і не придурювався. Йому дійсно було з нею добре.
— Ти не хочеш покохатися зі мною? — спитала вона.
А чому б ні?
Пітер повільно роздягнув свою прекрасну студентку-юристку, на якій, власне, одежі було не надто й багато: шорти, трусики та футболка. Ліфчика на ній не було.