Шрифт:
Типа Введения:
что о чём, что про что, что за чем и вообще зачем…
Ованес Туманян (1869-1923)
Сделал для восточно-армянской литературы примерно то, что Пушкин для русской: поднял ее на мировой уровень современной ему эпохи.
Стихи О. Туманяна
Хоть так, хоть эдак – честь ему и хвала, а поскольку вытребеньки простого люда сподручней передавать украинским языком, он и выбран для перевода сказки Туманяна Храбрый Назар.
***
Аветик Исаакян (1875 – 1957)
(Аветик слева)
В прозу не совался, вероятно, прикинувши, что так целее будет в разворочённом бурей мире.
В литературном плане сопоставим с Туманяном так же, как Лермонтов с Пушкиным.
Армянские корифеи—в отличие от российских—водили личное знакомство.
Заглавное стихотворное произведение творчества Аветика Исаакяна—поэма Абу-аль-Ала Маари—в данной публикации также представлено на украинском языке, поскольку на русском имеется подстрочник вытуженый В. Брюсовым в 1916 г.
***
Да, армяне трепетно перепечатывают «перевод» Мэтра самыми люксусовыми изданиями, присваивают его имя всему, что подвернётся («…имени Брюсова…» и – Google тебе в руки), пусть даже ритмам поэмы Валерий Яковлевич устроил полный геноцид, «суры» переиначил в «касыды», а и… ну, говорю ж, подстрочник. Чего и следует ожидать, когда литературой рулюет политика.
Туманяну в России повезло больше, однако, к русско-язычным читателям он дошёл в цветущую сталинскую эпоху (банкетный стол в «Свинарке и Пастухе» помнишь? вот же ж жили люди, а?…) и с тех пор остались классическими монументами тому, как следует переводить.
Короче, чтоб не нарваться на политичный окрик «А ну-кась, на основы не замахуйся!», позвольте просто предложить вам Первую Хрестоматию Армянской Литературы на украинском языке – «Вiрменська Читанка».
Ануш ыни! Смачного!
C. Огольцов
Степанакерт, 2021-10-16
Говганес Туманян
Назар-Смiливий
Так, чи інак, a кажуть жив такий собі бідак – Назаром звався. Ледар, яких світ не бачив.
А боягуз! А страхополох! Сам-один з подвір'я й на крок не ступить, хоч убий. Із ранку до вечора до жінчиної спідниці, мов пришитий: вона з хати – він за нею, вона до хати –
От якось поночі виходить Назар-Боягуз услід за жінкою на подвір'я. Ступив за поріг, бачить: місяць уповні, сяє – аж ну!
Мовить Назар:
– Оце, жінко, тай ніч!.. Тільки каравани різати… Серце так ото й шепоче: "Йди-но, розбий царський караван, що з Індії суне. Добра награбушь! Повнісіньку хату".
А жінка на те:
– Сиди вже мовчки, бачили таких різак.
Назар їй:
– Дурепо! Чого встряла? Не даєш караван пограбувати, добра в хату добувати! Дивись дограєшся – повчу, як з чоловіком розмовляти.
Як розбурчався! А жінка до хати – миг! І двері на засувку:
– Щоб ти луснув, боягуз! Оце і одправляйся каравани різати.
Лишився Назар за дверима. Од жаху аж посинів. Вже й молив, вже й просив, щоб відчинила – дзуски!
Нема діла; пішов під стіною скулився, протремтів усю ніч до світанку.
От і сонце зійшло; настраханий Назар все під тою ж стіною, очікує коли жінка вийде – одведе до хати.
Жде, думу думає.
А день літній. Спека. Мухи дзижчять, як скажені. А цьому ледацюрі ліньки й носа втерти. То мухи вже й ніс йому обліпили, на губі рояться.
Допекли-таки: підвів руку – лупонув. І—як ляснув себе по мармизі—сипонули вбиті мухи.
– Овва! Чи ти ба?..– здивувавсь Назар.
Хоче злічити, скількох за раз коцнув – не здужає. На око, начеб, більш, як сотню.
– Ти-ба,– каже,– так оце такий я чолов'яга? А досі й гадки не мав!.. І ото щоб я—здатний разом сотню вжвакнути—тай тримавсь баби негідної!..
Підхопився і, як стій, до сільского старости.
– Славайсу, пан староста.
– Славайсу, синку.
– Пан староста, оце таке й таке діло.
Розказав про подвиг свій; і що жінка ота йому вже нідочого, тільки-от проханнячко є: хай пан староста напишуть, яке він, ото, діло втяв, аби вже в безвісті не лишилося; а так усі прочитають – знатимуть.
Отже староста, жартома, на шматку ряднини пише:
Назар-Сміливий: сила й міць!
Раз лупоне – юрма з копиць!
Тай дає йому.
А Назар тую ряднину в'яже на жердину; уламок ржавої шаблюки при боці почепив; в сусіди вислюка поцупив, сів і – з села потріхкотив.
< image l:href="#"/>За село вибрався, якусь дорогу обрав – їде, а куди – невтямки.
Їде-їде: озирнувся—села не видно вже. Пойнялося серце страхом.
Аби дух cобі підняти, почав він щось під ніс мурмотіти—мугиче, сам до себе говорить, вислюка шпетить.
Що далі їде, тим більш страхається; з більшого страху він голос підвищує – верещить, горлає! Вислюк і собі заревів!..
Од того гвалту-граю птахи з ближчих дерев розлітаються, зайці по кущах розбігаються, жаби з трави у воду кидаються…