Вкласти душу
Шрифт:
Чистого.
– Перепрошую, то це ви і є містер Мак-Еванс? – раптом озвався іхтіолог.
– Ні, Майкл Джексон! – загиготів Кукер, знімаючи з полиці гранчатий бутель «Джим Біма». – Зараз заспіває.
Сам рибалка взагалі проігнорував питання.
– Та я, власне, саме з вами і збирався зустрітися! – повідомив доктор Флаксман, аж засяявши. –
– Ну? – похмурий Ламберт врешті повернувся до іхтіолога. – А якщо і так? Тільки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!
– Цим неробам з Асоціації? – презирливо скривився Флаксман. – У них ледве вистачило клепок переправити ваше повідомлення в наш інститут. І ось я тут!
Ощаслививши присутніх останньою заявою, доктор піднявся, гордо обсмикнув рибальську робу – це виглядало як мінімум кумедно – і почав представлятися. Представлявся Флаксман довго і охоче; навіть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числі й на недавню загибель власного брата Х’юго, відірвався від джину і здивовано втупився в іхтіолога. А Лакемба доїдав принесену Пако яєчню і, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував від видовища естетичну насолоду».
Сьогодні він міг собі це дозволити.
– …а також член КДА – Комісії з дослідження акул! – гордо закінчив Александер Флаксман.
– І приплив сюди верхи на їздовій мако! – пхикнув Малий Лемб.
– Майже, – з несподіваною сухістю відрізав іхтіолог. – У будь-якому разі, я хотів би отримати відповіді на свої питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмі? Чому ніхто не хоче зі мною про це говорити? Суцільні недомовки, натяки… Спочатку присилаєте телеграму, а потім всі наче води в рот набрали!
Член КДА й таке інше явно починав закипати.
– Я вам відповім,
Двері знову грюкнули – цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал півгодини як змінився з вахти і всю дорогу від гавані до закладу Кукера мріяв про легку закуску й ковток пива.
Захопившись безплатною виставою, присутні не помітили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозі.
– Тому що дехто справді набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останній тиждень – це вам як? Будь-хто базікати закається!
– Але ви-то, як представник влади, можете мені розповісти, що тут відбулося? Я плив у таку далечінь, із самого Нового Орлеана, мало не потонув…
– Я можу, – задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всівся за сусідній столик, і Пако миттю звів перед ним гору сендвічів, що стікали кетчупом, і запітнілий кухоль пива. – Я, любий мій док, можу, тільки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?
– Думаєш, не захочу? – хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крізь жорстку сиву щетину. – Правильно думаєш, капрал! Не захочу. Гей, Біл, ще джину! Не захочу – але розповім! Тому що цей ДУЖЕ вчений містер плаває в тому ж самому лайні, що і ми всі! Тільки він цього ще не знає. Саме час розтлумачити!
До бару увійшли іще один гурт: двоє таких же похмурих, як і Ламберт, рибалок, молодий хлопець з понівеченою лівою половиною обличчя (по щоці немов тертушкою пройшлися) і тиха дівчина в непоказній сірій сукні з воланами…
Їй аж ніяк було не місце в закладі Кукера – але на тих, що увійшли, ніхто не звернув уваги.
Малий Лемб зібрався розповідати!
Це було щось новеньке, і всі, включно із новоприбулими, збиралися послухати – навіть Пако швиденько примостився в кутку і перестав мордувати свою гітару.
Конец ознакомительного фрагмента.