Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— Що за чорт! Я не можу його намацати! Ми ж його сюди кинули.
— Що він, на мишу обернувся? Викреши вогню, Василю, темно тут, як у лісі.
На хвилю залягла тиша. Василь, напевно, шукав трут і кресало, другий же козак почав тихенько гукати:
— Пане шляхтичу, озовися!
— Поцілуй пса у вухо! — буркнув Заглоба.
Та ось залізо зачеркало об кремінь, посипалися роєм іскри й освітили на мить нутро хліва і козачі голови у смушевих шапках, після чого темінь стала ще густішою.
— Нема!
Тоді один із козаків кинувся до дверей.
— Батьку Голодий! Батьку Голодий!
— Що таке? — спитав сотник, показуючись у дверях.
— Нема ляха!
— Як це нема?
— Мов крізь землю провалився! Нема ніде. О, Господи помилуй! Ми й вогонь викрешували — нема!
— Не може бути. Ой, буде ж вам від отамана! Утік чи що? Проспали?
— Ні, батьку, ми не спали. Із хліва він ніяк не міг вийти.
— Тихо! Не збудіть отамана!.. Якщо не вийшов, то мусить тут десь бути. А ви всюди шукали?
— Всюди.
— А на піддашші?
— Як же йому на піддашшя вилізти, коли він був зв'язаний?
— Дурний ти! Якби він не розв’язався, то був би на місці. Шукайте на піддашші. Викресати вогню!
Знову посипалися іскри. Звістка вмить облетіла усіх караульних. До хліва, як це завше буває у таких випадках, квапливо набігло народу; почулися швидкі кроки, швидкі запитання й ще швидші відповіді:
— На піддашшя! На піддашшя!
— А ти постережи знадвору!
— Не розбудіть отамана, а то біда буде!
— Нема драбини!
— Принести іншу!
— Нема ніде!
— Збігайте в хату, там має бути.
— От лях проклятий!
— Лізьте по карнизу на дах, а звідти на піддашшя.
— Не можна, карниз широкий і підшитий дошками.
— Несіть списи. По них і виліземо. От собака!.. Драбину втяг за собою!
— Принести списи! — звелів Голодий.
Одні побігли по списи, другі, задерши голови, не зводили очей із піддашшя. Розсіяне світло крізь відчинені двері просочилося й у хлів, і в напівсутінках стало видно квадратний отвір на піддашшя, чорний і безмовний.
Знизу долинали примирливі голоси:
— Ну, пане шляхтичу! Спускай драбину і злазь. Усе одно тобі нікуди не дітися, нащо людям голову морочити. Злазь! Злазь!
Тиша.
— Ти ж мудрий чоловік! Сидів би собі, якби тобі це допомогло, але ж не допоможе — то ж краще злазь із доброї волі, соколику!
Тиша.
— Злазь, а то шкуру з макітри злупимо і пикою вниз у гній кинемо!
Пан Заглоба лишався таким же глухим до погроз, як і до лестощів, і сидів у темряві, мов борсук у норі, готуючись до затятої оборони. Тільки шаблю міцніше стискав у руці, трохи сопів і подумки шепотів молитву.
Тим часом принесли списи, зв’язали по три вкупі й поставили вістрями до отвору. Панові Заглобі враз сяйнула
А поки що у хліві аж кишіло козаками. Дехто присвічував трісками, дехто поприносив дрюки й решітки від возів, які виявилися короткими і їх квапливо стягали ременями, бо по списах справді важко було б вилазити. Проте охочі знайшлися.
— Я полізу! — заволало кілька голосів.
— Зачекайте драбини! — відповів Голодий.
— А чом би, батьку, не спробувати вилізти по списах?
— Василь вилізе! Він як кіт лазить.
— То нехай спробує.
А дехто відразу ж почав жартувати:
— Гей, обережно! У ляха шабля, голову зітне й не зчуєшся.
— Він тебе за чуприну вхопить і втягне, а там як ведмідь придавить.
Та Василя це не злякало.
— Він знає, — сказав Василь, — що коли тільки пальцем мене торкне, отаман йому дасть перцю, та й ви теж, брати.
Це було попередженням панові Заглобі, котрий сидів тихо й не дихав.
Але козаки, народ веселий, відразу ж упали в добрий гумор. Уся ця затія почала їх забавляти, і вони й далі кепкували з Василя:
— Одним дурнем поменшає на білому світі.
— Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Він теж не боязкіший від тебе.
— Хо! Хо! Він несамовитий. Дідько його знає, на кого він там уже обернувся… Це чаклун! Ти, Василю, не відомо кого у тому отворі знайдеш.
Василь, котрий уже поплював на руки й ухопився ними за списи, раптом зупинився.
— На ляха піду, — мовив він, — на чорта ні.
Тим часом позв’язували решітки й приставили їх до лазу. Але й по них вилазити було кепсько — вони відразу ж прогнулися й тонкі щаблі затріщали, ледве на найнижчий із них поставили ногу. Але Голодий сам поліз перший. Підіймаючись, він примовляв:
— Ти, пане шляхтичу, бачиш, що ми не жартуємо. Захотів нагорі сидіти, уперся, то й сиди, але не захищайся, бо ми тебе усе одно дістанемо, хоч би й довелося увесь хлів розібрати. Ти розум май!
Нарешті голова його досягла отвору й поволі у нього заглиблювалася. Зненацька почувся свист шаблі, козак страшно скрикнув, захитався і впав під ноги молодцям із розчерепленою навпіл головою.
— Коли його, коли! — несамовито заверещали козаки.
У хліві зчинився страшний рейвах, почулися крики, зойки, які заглушив громовий голос пана Заглоби:
— Ха, злодії, людожери! Ха, телепні! Усіх вас до ноги порішу, шельми паскудні! Знайте рицарську руку!.. Я вам покажу, як на чесних людей ночами нападати! Як шляхтича у хліву запирати… Ха! Бандити! По одному лізьте до мене, по одному або й по двоє! Ну ж бо, хто перший!