Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— Тільки б нам проминути цей мурашник, що попереду, — казав малий рицар, — і в Збараж дістатися, поки Хмельницький із татарами не зайняли усіх околиць.
Він довідався дорогою, що рейментарі зібралися у Збаражі й тут готуються оборонятись, — тому наші подорожні туди й квапилися, слушно сподіваючись, що й князь Ярема зі своєю дивізією до рейментарів прибуде, тим паче що частина його сил, і значна, завше у Збаражі мала locum [64] . Тим часом вони уже були під Проскуровом. На тракті стало помітно вільніше — за якихось десять миль звідси стояли коронні хоругви,
64
Постій (лат.).
— Лише десять миль! Лише десять миль! — повторював, потираючи руки, пан Заглоба. — Тільки б добратися до першої хоругви, а там уже й до Збаража спокійно дістанемось.
Пан Володийовський, одначе, вирішив знову запастися у Проскурові свіжими кіньми, бо ті, що їх купили у Бареку, геть пристали, а Бурляєвих треба було приберегти про чорний день. Така передбачливість стала необхідною, відколи пішла чутка, що Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан з усіма ордами валить від Пилявців.
— Ми з князівною залишимося тут, нам на базарному майдані ліпше не показуватися, — сказав малий рицар Заглобі, коли вони під’їхали до покинутого будинку, що стояв за дві версти від міста, — а ти, ваша милость, розпитай у городян, чи не продасть хто коней або, може, замінить. Уже вечоріє, але нам їхати цілу ніч.
— Я скоро повернуся, — мовив пан Заглоба.
Він поскакав у бік міста, а Володийовський звелів Жендзянові відпустити підпруги на сідлах, щоб бахмати могли відпочити, сам же відвів князівну в кімнату, попрохавши її випити вина і подрімати.
— Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, — сказав він їй, — а тоді всі відпочинемо.
Тільки-но він приніс бурдюки з вином і харчі, як надворі застукотіли копита.
Малий рицар виглянув у вікно.
— Пан Заглоба вже повернувся, — повідомив він, — певно, не дістав коней.
Цієї ж миті двері розчинилися, і в них з’явився пан Заглоба — блідий, аж синій, спітнілий, задиханий.
— На коней! — вигукнув він.
Пан Міхал був надто досвідченим вояком, аби в таких випадках не гаяти часу на розпитування. Він не схотів навіть витрачати його на те, щоб урятувати бурдюк із вином (його все-таки прихопив пан Заглоба), а чимшвидше підхопив князівну, вивів її на подвір’я і посадив у сідло; глянувши, чи підтягнуті підпруги, наказав:
— Уперед!
Зацокотіли копита, і невдовзі вершники і бахмати, ніби вервечка привидів, зникли у темряві.
Довго мчали без відпочинку, аж коли від Проскурова од’їхали майже на милю і морок перед сходом місяця так погустішав, що будь-яка погоня стала неможливою, пан Володийовський, під’їхавши до Заглоби, спитав:
— Що сталося?
— Постривай, пане Міхале, постривай! Дай відсапнути! Ух, мені мало ніг не відібрало…
— Але що ж усе-таки сталося?
— Сатана власного персоною, кажу тобі, сатана або змій, якому одну голову утнеш, друга
— Та говори, ваша милость, до пуття!
— Я Богуна на базарному майдані бачив.
— А з тобою, ваша милость, усе гаразд?
— На базарному майдані бачив його на власні очі, а при ньому п’ятеро чи шестеро людей, полічити я не встиг, бо в мене мало ніг не відібрало… Смолоскипи над ним тримали… Мені здається, що нам наче біс який ся поперек дороги стає. Ні, не вірю я більше у щасливий кінець нашого починання… Чи він безсмертний, цей диявол, чи що? Не кажи про це Гелені… О Господи! Ти його, добродію, зарубав, Жендзян виказав… О ні! Він живісінький, на волі та ще й поперек дороги лізе. Ух! О Боже, Боже!… Віриш, пане Міхале, ліпше spectrum на цвинтарі побачити, аніж його. І щастить же мені, на лиху годину, що саме його всюди перший зустрічаю! Псу всадити б у горло таке щастя! Невже, опріч мене, нема на світі людей? Нехай він іншим попадається! Ні, завжди мені й мені!
— А він бачив вашу милость?
— Якби бачив, тобі б, пане Міхале, мене вже не бачити. Цього ще тільки бракувало!
— Добре було б знати, — сказав Володийовський, — за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас дорогою перехопити?
— Мені здається, на Валадинку.
— Так, мабуть, і є. Тоді ми їдемо в один бік, а він у другий, і тепер уже не миля між нами, а дві, а за годину п’ять буде.
Поки він про нас дорогою довідається і назад поверне, ми у Жовкву, а не те що у Збараж, дістанемось.
— Ти так гадаєш, пане Міхале? Ну, хвалити Бога. Ніби бальзам пролив на душу! Але скажи мені, як могло статися, що цей гицель на волі, якщо його Жендзян влодавському комендантові у руки видав?
— Просто втік.
— Тоді таким комендантам треба голови стинати! Жен— дзяне! Гей, Жендзяне!
— Що таке, добродію? — спитав пахолок, притримавши коня.
— Ти кому Богуна виказав?
— Панові Реговському.
— А хто він такий, цей пан Реговський?
— Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської хоругви.
— А бодай тобі! — вигукнув, плеснувши в долоні, Володийовський. — Тепер я все зрозумів! Пам’ятаєш, ваша милость, як пан Лонгінус розповідав нам про неприязнь між панами Скшетуським і Реговським? Реговський цей пана Ааща, стражника, родич і за його ганьбу затаїв odium [65] до пана Скшетуського.
— Розумію! Розумію! — закричав пан Заглоба. — Це він на злість відпустив Богуна. Але це кримінал, тут плахою пахне. Я перший покваплюся з доносом!
— Дай Боже з ним зустрітися, — пробурмотів пан Міхал, — тоді й до трибуналу не дійде.
65
Ненависть (лат.).
Жендзян досі не збагнув, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знов поїхав уперед до князівни.
Тепер вони їхали спроквола. Зійшов місяць, туман, який звечора піднявся над землею, спав — ніч стала ясною. Володийовський заглибився у свої думи. Заглоба ще певний час приходив до тями від пережитого. Нарешті він сказав:
— Ох, непереливки доведеться й Жендзянові, попадись він тепер у руки Богунові!
— Скажи йому, ваша милость, цю новину, нехай перепудиться, а я тим часом із княжною поїду, — відповів малий рицар.