Вогненний водоспад
Шрифт:
— Але ж туди кілометрів з п’ятнадцять, якщо не більше.
— Ось тому я й прошу вас допомогти мені!
— Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цій платформі. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через півтори години, та й зупиняється він осторонь п’ятдесят восьмого. Години дві з половиною або й три доведеться затратити.
— Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?
— Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рідко хто їздить уночі. Це ж убік від основного шосе. Не знаю, як вам і допомогти.
Ми помовчали.
— А
— Так, ось гриби зараз у лісі збирав. Спеціально тільки білі, — я розгорнув пакунок і простяг йому.
Він зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його і тоном знавця сказав:
— Зрізаний недавно. Гарні гриби. Тільки як же ви в своїй чорній масці можете вгледіти їх? Я ось ваших очей зовсім не бачу.
— А я от ваші бачу. І ще дещо.
— Що саме?
— Ви правої щоки випадково не вдарили?
Міліціонер мимоволі підняв руку і помацав свою праву щоку. Потім сторожко подивився на мене.
— Звідки ви знаєте? Ви що, вчора були присутні при цьому? Так і скажіть, і нічого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.
— При чому я був присутній?
— Вчора мені довелося тут хуліганів угамовувати. Трьох у відділення доправив. Ну, трохи й мені перепало. Але ж зовні нічого нема. Адже я сьогодні уважно дивився в дзеркало.
— Зовні нічого не видно, а я бачу, як ваша права щока світиться сильніше за ліву. Інфрачервоні промені. Температура щоки на соті частки градуса підвищена. Жоден термометр не розрізнить, а я бачу. Я й судини під шкірою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.
— Здорово! — у захваті вигукнув міліціонер. — А чого ж ви маски не скинете?
— Не можна. Очі можуть осліпнути від світла електричних ламп.
— Що ж, тепер усе життя так і ходитимете в цій масці?
— Ні. Години через три-чотири препарат перестане діяти і маску можна скинути. Нам спеціальний препарат дають на час досліду. Відтак знову бачиш, як усі люди.
— І кожна людина так може бачити з вашим препаратом?
— Кожна.
— Здорово! — знову вигукнув міліціонер. — А чому ж вас не супроводжують, коли дослід такий важливий?
Видно було, що його зацікавила незвичайна наукова розмова з самотнім нічним перехожим.
— На перших дослідах супроводжували. А зараз провадиться серія завершальних експериментів. Оператори повинні діяти самостійно. Без супровідників.
— А хто винайшов цей препарат?
— Академік Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволі суворий чоловік. Він зараз на п’ятдесят восьмому кілометрі в автобусі сидить. На мене чекає. Решта операторів, певно, повернулась.
— Як же ви заблукали?
Міліціонерові очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цікавій розмові. Але в мене було зовсім інше на меті — за всяку ціну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далі відповідати на його запитання і сам перейшов у наступ.
— Як я заблукав — це довга історія. А от ви мені краще скажіть, чи далеко ваше відділення від станції?
— Он за тим будинком. Зовсім поряд. А що?
Я вже звик і не звертав на те, що тепле повітря, яке виходило з рота
— Чи не могли б ви відвести мене у відділення?
— Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її відвели у відділення. Можу, звичайно, але навіщо це вам?
— Хочу побалакати з вашим начальником, може, він дозволить скористатися службовим міліцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у відділенні?
— Звісно, є. Але ж і в нас начальник суворий. Хоч і не академік. Може й не дати.
— Та вже кат із ним, спробувати ж не штука. Ходімте?
— Ходімо.
— Ви посидьте тут, — сказав він мені, коли ми зайшли у відділення. — Я доповім про вас начальникові.
Крізь нещільно причинені двері до мене долинали окремі слова міліціонера, який пояснював начальству мету мого візиту: “З Академії наук… інфрачервоні промені… вночі бачить, як удень… грибів назбирав… крізь шкіру дивиться…”.
Потім він запросив мене увійти. Старший лейтенант міліції, що сидів за столом, підвівся мені назустріч і, простягнувши руку, привітався. Такий люб’язний прийом мені сподобався. Але старший лейтенант тут же перейшов на офіційний тон.
— Які-небудь документи у вас із собою є?
Я простяг йому своє службове посвідчення. Він уважно оглянув його і повернув мені.
— Сержант Остапенков доповів про суть вашої справи. Виходить, інфрачервоні промені?
Я кивнув головою:
— Атож, саме вони.
— Авжеж, авжеж, чував. Нам в управлінні недавно лекцію читали з криміналістики. Лектор, між іншим, і про ваші інфрачервоні промені розповідав. Казав, що неабияк допомагають вони криміналістам злочини розкривати.
— Ще й як допомагають! — радісно підтвердив я, згадавши численні приклади застосування інфрачервоної техніки по розшифруванню документів. — Адже ми кінець кінцем і для вас стараємось, щоб вам легше було працювати.
Цієї хвилини я ладний був сказати йому, що академік Кащеєв ні про що інше й знати не хоче, як тільки про застосування інфрачервоних променів на службі нашої міліції. Ладний був висловити все, що завгодно, тільки б він наказав дати мені мотоцикл. Але брехати я не вмів, і досвідчений старший лейтенант одразу ж відчув це й посміхнувся.
— Ні, таки справді. Таж ви повинні знати, що за допомогою інфрачервоних променів виявляють плями крові на темному одязі, сліди пороху і межі обпаленого місця на темній тканині, а це дозволяє судити про відстань, з якої було зроблено постріл. Інфрачервоні промені дозволяють виявляти татуїровку, яка стала невидимою після спеціальної обробки шкіри, а це дозволяє затримати злочинця, коли нема інших його прикмет. В таємному листуванні текст листа може бути спеціально написаний двома сортами чорнила, що їх годі розрізнити у видимих променях, але які мають зовсім інші характеристики в інфрачервоних променях. Інфрачервоні промені дозволяють виділити з тексту тільки ті слова, які складають потаємний зміст листа…