Вогненний водоспад

Сафронов Юрий Павлович

Робот вів передачі до самого кінця. Він тримався, наче мужній боєць. Охоплений полум’ям, падаючи в річку, пробитий кулями, він безперервно передавав результати хімічного аналізу:

— Летючий теплий предмет складається на 95 відсотків з алюмінію, на 4 відсотки з міді, на піввідсотка з…

Це була остання наукова інформації Щехса. Вона обірвалася в ту мить, коли він зник під водою.

Екран у Центральному Залі керування почав темніти, потім на хвильку яскраво спалахнув і згас назовсім. Репортаж із Землі закінчився.

Хвилину панувало мовчання. Всі дивилися на Чадаза.

Він сидів непорушно, глибоко замислившись.

— Ну, що ж, — зітхнув він. — От і все. Це й була перша зустріч з розумними істотами іншої планети. Ми вірили, що вона відбудеться, й вона відбулася. Щоправда, ми уявляли її зовсім інакше. Ми гадали, що нас зустрінуть квітами… Вийшло по-іншому. Ми втрутилися в їхнє життя, не маючи анінайменшого уявлення про нього, не знаючи їхніх взаємин, поняття не маючи про їхні звичаї. Коли б їхній робот, що прилетів би до нас, на Лтець, почав ламати все заради аналізу, ми змушені були б знищити його. їх не можна винуватити. Вони вчинили розумно. Вони не чекали нас… Зате ми багато про що дізналися. Ми не одні у Всесвіті. Поруч є розумні сусіди. Ми бачили їх. У нас збереглися їхні знімки. Але коли вони побачать нас? Адже туди летіти двадцять п’ять років…

У відповідь на його слова зі свого місця підвівся наймолодший космонавт.

— Наш екіпаж долетить за п’ятнадцять.

Чадаз здригнувся. Перед ним була молодість. Вона не знала меж. Вона була готова на подолання будь-яких труднощів. Він зрозумів — Щехс проклав дорогу. По ній полетять космонавти. Полетять молоді — незалежно від того, хоче він того чи ні. Що ж! Нехай летять. І його справа тільки застерегти.

— П’ятнадцять у один кінець, — сказав він. — У два — тридцять. І всі ці тридцять років — добровільне ув’язнення. Спілкування тільки з двома-трьома членами екіпажу. Майже повна самотність. Житимете лише спогадами. Повернетеся старими. Загубите кращі роки…

— Ми витримаємо. Через п’ятнадцять років ми зустрінемося з ними. А на зворотному шляху ми будемо обробляти матеріали. На Лтець прилетимо з новими, цікавими книгами…

Чадаз подивився на нього так, як він подивився б на власного сина, якби той зібрався у довгу й небезпечну дорогу. Потім потиснув йому руку і сказав:

— Мені б дуже хотілося бути разом з вами, та мене не пустять. Я обов’язково проживу ще п’ятнадцять років. У вас вони не будуть стріляти. Ви подружите з ними. Вони мають полюбити вас.

УЛАМОК ЗІРКИ

І

“Я пишу Вам тому, що Вам, як фантастові, найлегше повірити у той незвичайний випадок, який стався зі мною торік улітку. Я працюю трактористом. Цим вже все сказано про мою професію, у поясненнях нема потреби.

Якось уранці, здається, дев’ятого вересня, я мав з’їздити в місто. Прокинувся о четвертій ранку, нашвидкуруч поснідав, сів на велосипед і поїхав.

Спершу дорога йшла лісом, та кілометрів за два ліс скінчився, і потяглися наші поля. Саме цю відкриту ділянку я й хотів проїхати за ранкової прохолоди.

День обіцяв бути спекотним. На голубому небі не видно було ані хмаринки. Немовби всю землю було накрито блакитною чашею. Тиша незвичайна. Тільки й чутно було щебіт розбурканих птахів та шурхотіння велосипедних шин по зарослому травою путівцю.

І раптом ніби гарматний постріл несподівано почувся неподалік. Щось промайнуло зовсім поруч зі мною і врізалось у путівець метрів за двадцять від мене, здійнявши клуби пилюки. Спершу я розгубився з несподіванки. Потім скочив з велосипеда і, поклавши його на землю, кинувся до хмарини пилюки, що осідала.

Я розгріб руками землю й намацав невеликий круглий предмет. Він був ще гарячий і обпікав пальці. Мені все зразу стало ясно. Метеорит! Невеликий гість із космосу впав трохи не на голову мені. Він лишив на дорозі неглибоку борозну, притрусив пилюкою траву і перевернув шар свіжої землі.

В самому падінні метеорита нічого особливого не було. Та я вирішив написати Вам листа, щоб розповісти про його чудові властивості і про те, що сталося далі.

Метеорит був зовсім чорний, об’єм мав як три сірникові коробки. За формою — майже правильна куля, наче бритвою зрізана з одного боку. Його поверхня виблискувала, мов полірована. Моє обличчя відбивалося в ньому, як у кривому свічаді.

Головні дивні властивості метеорита виявилися пізніш. Я повернувся з міста серед дня й став розглядати камінь пильніше, через збільшувальне скло. Сонячне проміння падало через відчинене вікно на стіл, яскраво освітлюючи чорний камінь. Скільки я не вдивлявся в його поліровану поверхню, не зміг помітити жодної, бодай найменшої тріщини. Він був зовсім монолітним, цей маленький важкий предмет.

Я навів збільшувальне скло на його поверхню і сфокусував промені. Диск сонця, зменшений у багато разів, заяскравів на його блискучій поверхні маленькою цяткою, що сліпила очі. Мені хотілося перевірити, чи не плавитиметься ця речовина під час нагрівання. На тому місці, де була сонячна пляма, на камені з’явився невеликий горбик.

Здавалося, що камінь увібрав сонячне проміння і перетворив його на свою дивну чорну речовину. Раніш я ніколи не чув, щоб каміння росло під дією світла.

За півгодини на камені був уже не горбок, а чорна гілочка завдовжки трохи більше сантиметра! Вона була вся нерівна, у патьоках і напливах, як гілка старої тополі. З години на годину вона все видовжувалась. Я наводив промінь сонця то на один її бік, то на другий і змусив гілочку подвоїтись на кінці. Тепер цей чорний відросток ще більше нагадував живу гілочку.

В моєму житті це було перше, а може, й останнє наукове відкриття. У мене був камінь, про який, як я з’ясував, не повідомлялося навіть у книжках!

Зрештою я зрозумів, що мене схвилював не так сам факт падіння метеорита, як його незвичайна здатність рости під дією сонячних променів. У мене якось не вкладалося в голові, що невідчутні на дотик промені світла можуть раптом перетворюватись на відчутну дуже міцну чорну речовину.

Довго я намагався відшукати яке-небудь схоже явище в природі, але так і не знайшов.