Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Він простягнув їй руку, вхопив за кисть і легко підняв у повітря. Поволі поніс до берега. Вона заплющила очі, щасливо плакала. Хай триває сон. Душе моя, не прокидайся. Добрий чарівник рятує її з лабетів смерті. Не прокидайся, Жанно!
Під ногами прохолодний пісок. Ніжні пестощі матері-землі. Вона знову дозволяє жити. Жанна несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв перед нею, тривожно усміхався, обличчя його мінилося ледь вловимим сяйвом. Чи то промені сонця?
— Дякую, — прошепотіла вона англійською мовою. — Якби
Смарагдові очі хлопця сповнилися подивом. Він ніби дивився на неї і водночас не дивився. Ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, ніби відлуння арфи, голос:
— Повтори…
— Що ви сказали?
— Повтори…
Вона подумала, що її рятівник погано знає англійську мову, і, чітко вимовляючи, знову сказала:
— Я невимовно вдячна. Ви врятували мене…
— Ви? — збентежився хлопець. — Ви — це коли багато. Я і Сонце. Я і вчитель. Я і друзі. Я і пальма. Тоді це ви… ми… вони… Я діяв окремо. Кажи мені — ти.
— Незручно.
— Що таке? — розгубився він, кліпаючи довгими віями, все так же дивлячись десь понад нею. — Що таке «незручно»?
— Неетично…
— Неетично, — задумливо повторив він. — Дивні слова. Поза цілістю сприйняття. А що з тобою сталося? Ти прилетіла з тайни? Ти виснажила силу? Чому тонула?
Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Яка «тайна»? Що означає запитання про політ? Чи він вважає, що кожна людина може левітувати? Хто ж тоді цей таємничий рятівник?
— Д не вмію літати, — спантеличено мовила вона. — Я пливла на кораблі… на лайнері… Метеорит упав на палубу. Це було несподівано. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я… чудом добралася до берега. А потім ви… ти…
— Відсутність уміння польоту? — здивувався юнак. — З якого ж ти світу? З якої сфери?
— Ти жартуєш, — усміхнулася жінка, підозрюючи, що він просто дотепний містифікатор. — З якого я можу бути світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет? Я земна жінка, як і ти…
— Земна жінка, — повторив він, ніби смакуючи на відчуття, ці слова. — В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може, тому ти не вмієш літати? Ти повністю з землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь… і є ефір… Ти жартуєш…
Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, чудоподібний рятунок… А тепер ось ця розмова з юнаком, психіка котрого повністю сформована якось інакше, не так, як у неї та знайомих їй людей. Справді, ніби істота іншого світу. З’явилося почуття незатишності, жінка лише тепер згадала, що вона майже гола. Стало незручно. Проте він теж майже нагий. А їй нічого соромитися свого тіла. Вона внутрішньо засміялася: тільки що вибралася з пащеки смерті і вже борсається в полоні мізерних традицій.
Він якось дивно зсував брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось ледве чутне,
— Ти якась збурена. Хаотична. Але голос — гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне…
— Сонце? — збентежилася вона. — Яке сонце?
— Твоа сонечко, — ласкаво усміхнувся він і зосередженість на його обличчі розтанула. — Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже ефірна, вогняна…
«Може, він бачить ауру? — подумалося Жанні. — Якщо вміє левітувати, то… Напевне, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій…»
Не відповідаючи на останнє речення юнака, вона вирішила перевести розмову в практичне річище:
— Куди я потрапила? Який це острів? Тут можна відпочити?
— Ти проникла в Гніздо Радості, — сказав юнак. — Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися?
Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона жалібно усміхнулася, зітхнула:
— Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, потерпів катастрофу. На нього упав гігантський метеорит. Мої супутники загинули. Я втомилася і потребую спочинку.
— Я поведу тебе до учителя, — лагідно озвався він. — Ходімо. Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери.
Він рушив разом з нею до невисокої гряди скель. Ішов легко, ніби плив над піском, але, зустрічаючись з перешкодами — великим каменем чи пальмою, — вів себе якось дивно: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію, і в ній зародилося підозріння. Майнула думка: «Невже сліпий?» Вона вирішила потай перевірити його. Раптово зупинилася, намагаючись не дихати. Він пройшов кілька кроків, не обертаючись, запитав:
— Ти притомилася? Хочеш відпочити?
— Ні, ні! — вихопилося у неї, — Треба йти до твого учителя.
Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимсь окремим життям, ніби вдивлялися у незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою майже біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав:
— Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні.
«Сліпий», — похололо в грудях жінки. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти ще більш виросла. Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно запитала:
— Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору?
— Бачиш? — перепитав юнак. — Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне.
«Всі визначення поза баченням, — сумно подумала вона. — Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі. Хто ж його опікає?»