Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Світло й хмари — великі творці, садівники земного вела. Хіба можна уявити проростання бодай однієї бадилини без щедрого дарунка хмар — без дощових потоків? Гляньте на пустелі: там, де нема вологи, земля стає палючим покривалом.
Учені педанти поморщаться: за всіма проявами хмарного світу вони побачать лише хімічні реакції, атмосферну динаміку, перемішування мертвих стихій. «Мертвих? — сміються хмари, — Хіба мертве може породити живе?»
Вітаю вас, браття-хмари! Вітаю вас, прекрасні! Не покидайте Землі, давайте їй життя й силу, тінь і красу, радість прагнення й взірці вічної творчості. Дякую вам, друзі, ви навчили мене розпізнавати життя й мудрість там, де байдужі душі бачили тільки
Довго не спала, мучилася химерним питанням: де центр флори? Якщо, справді, прийняти припущення, висловлене прадідом, що квіткове царство має високий розум, тоді десь в його тканині на планеті має бути своєрідний центр, «мозок», який керує еволюційними процесами, приймає «рішення» про ті чи інші зміни, метаморфози, дії. Де ж може локалізуватися така структура, котра була б стабільна, динамічна, захищена, і разом з тим куди б сходилася вся інформація сукупної флори?
Думала, думала і не могла зупинитися на чомусь певному. Вранці запитала про це прадіда. Він вислухав мої міркування і докірливо сказав:
— Ти, мов дитина, одразу хочеш заглянути всередину ляльки. Пам’ятаєш мудре висловлювання Пришвіна: «В казці прихована правда, але якщо казку зламаєш, як діти ламають ляльку, то жодної правди там не знайдеш». Чудово, адже так?
Я згодилася з ним, проте не могла збагнути, яке це має відношення до мого запитання.
— Прямісіньке, — відповів прадід. — Уяви собі, що можна просто знайти відповідь на твій запит, кожен міг би досягти «центру» квіткового царства і порядкувати там. Хіба ти не бачиш, що може зробити сучасний «культурний» хижак в лісах, на галявинах, в незайманих горах? Купи гидоти, битого шкла, побутових покидьок. Якби в твоєму мозку поселилися юрми таких транзисторних, наркоманних та алкогольних мікроорганізмів, що сталося б з твоєю свідомістю, тілом, рефлексами, фізіологічними процесами, психічною діяльністю?..
— А може, саме так воно і є? — обережно запитала я. — Може, саме тому природа хворіє, страждає, біснується, знемагає від спеки, ураганів, землетрусів, циклонів, що хтось десь торкається її «нейронів», її найчутливіших клітин?
— Думаю, що це не так, доню. Думка твоя надто прямолінійна. Реальність має бути глибшою й таємничішою. Хіба життя — то лише якийсь біологічний комп’ютер, як гадають механіцисти? Воно сягає корінням у безмірність, у невичерпність буття. Може, його центр у Сонці або ще далі — у галактичному ядрі. А може, його нема взагалі? Чому б і ні? Може, те, що ми називаємо «центром», є сукупна воля всього життя. Синтез діяльності всіх часток і структур. Тоді ворожі, антагоністичні сили не здатні зруйнувати його, бо, доки існує бодай частка живого, існує й сукупна воля, розум, «свідомість». Подумай про це, доню. Але не чекай готових рецептів. Життя, взагалі, якесь диво з див. Порушення всіх норм і законів. Нам лише здається, що ми підійшли до розуміння інтимної тайни живого. Торкаючись до нового ступеня пізнання, ми бачимо, що далі громадяться все нові й нові щаблі, і нема їм кінця, і годі вичерпати океан таємниці життя. Та й добре, що ця таємниця безмірна. Що б діяла наука, вичерпавши імпульс самопізнання?..
Я — студентка медичного інституту. Поїхала до дідуся Миколи та бабусі Олени в Ірпінь, похвалилася своєю радістю. Вирішили відзначити цей день імпровізованим концертом, бесідою про мою майбутню роботу, чаєм. Бабуся напекла смачних пиріжків з вишнями й ожиною. Ми сіли за стіл, згадали маму й тата; дідусь звелів одразу ж послати їм телеграму — хай порадіють. Я похвалилася
— Ти хочеш використати це в майбутній практиці?
— Ще не знаю. Мені треба самій у всьому розібратися, збагнути, що може прижитися на нашому грунті, що — відкинути.
Дідусь помовчав, присьорбуючи чай. Потім зняв зі стіни бандуру і, л а дуючи її, дружелюбно сказав:
— Дивися сама, Русалочко, розпізнавай, відрізняй правильну стежку від тупиків, але… чи варто кожній новій земній істоті заново лізти в болото, щоб визначити ступінь його бруду? Дуже немудро. Досвід віків треба шанувати й прикладати до себе. Йога — екзотична штука. Пригадую, як захоплювалися нею мої ровесники в шістдесятих роках…
— Нове ситечко на кілочку, — усміхнулася бабуся Олена. — Навіть на пляжах привселюдно стовбичили на головах ентузіасти, щоб похвастати своєю обізнаністю з древньою мудрістю.
— Те можна зрозуміти, — підхопив дідусь, — людині притаманний вічний інфантилізм, зрештою, великого лиха він не завдає, якщо це стосується зовнішньої моди — вбрання, інтер’єру кімнати абощо. А проблеми психіки й духу — це вже щось інше. Тут страшна небезпека. Скажу відверто, Русалочко: йога в найглибшій основі своїй пов’язана з вірою в ієрархію містичних сил. Пробуджуючи ті чи інші чакрами-центри до дії, ми відкриваємо свій мозок, нервову систему, всю фізіологічну структуру впливу тих втаємничених сил. Хто скаже, як вони діють, в ім’я чого? Прекрасні фрази, гуманістичні ідеї, людяні перспективи — все це слова, які вимагають підтвердження. Ми теж пестимо тварин, яких завтра пускаємо під ніж або довбню…
— Ой, навіщо такі асоціації? — скрикнула бабуся.
— Так воно є, якщо оголити проблему. Глянь неупередженим оком на історію Індії або Тібету. Там головні ашрами й центри по вивченню й розповсюдженню йоги, звідти вирушають апологети, щоб посіяти зерна прадавньої «мудрості» в країнах Заходу. Але що вони досягли в себе вдома? Які результати тисячолітньої діяльності безлічі гуру й саньясинів?
— Мені здається, — заперечила я, — що це неправомірний підхід до критики йоги. Вони не ставили завдань соціальної реформи чи осягнення загальної рівності, добробуту тощо. Вони прагнули дати людині радість самодостатності, внутрішньої просвітленості.
— Отут і заритий собака, — осудливо кивнув дідусь. — Ти знаєш, що сталося зі мною? Повна амнезія. Я під час війни втратив пам’ять, забув, хто я, звідки. Був радісний, ясний, веселий, «самодостатній», як ти висловилась. А що далі? Якби всі були такі, як я? Добре, що біля мене була моя подруга Марія, інакше я «блаженствував» би десь у психіатричній лікарні. Хіба не те саме було з Рамакріганою чи іншими відомими гуру? Що з того, що вони поринали в «самадхі», єдналися з «абсолютом», а животіти могли тільки тому, що поряд були віддані друзі з «нормальною» свідомістю. Без «звичайного» суспільства, складеного з простих трудящих людей, котрі сіють хліб і квіти, прокладають дороги і зводять житлові будівлі, всі йоги світу — ніщо, нуль, мильна бульбашка».
— Дуже різко, — заперечила я.
— Зате своєчасно, Русалочко. Згадай історію, скільки вже було у людей всяких володарів-богів. Багато вони допомогли своїм поклонникам? Сини Адама тільки нищили їхнім ім’ям один одного на вогнищах і хрестах. Ріка мук і страждань — і все заради прославлення небесних диктаторів. Життя офірувалося мертвотності, тіням. Це зловісний факт, його ще й досі ми не осмислили — чому так є? А правдиві наші творці, доню, ті, що справді давали життя, його смисл і радість, перспективу й мету, все, що нам найдорожче, найрідніше, — говорили до нас вічно, говорили громово, в мовчанні, а ми були глухі й сліпі…