Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Була на концерті Ніни Матвієнко. Мене пронизала проста думка: життя — пісня.
Людина може стати радісним і прекрасним виконавцем (або творцем) тієї пісні. Злитися з життям воєдино. Не брати від життя, як мріють прагматисти, все, що можна урвати, а віддавати в його плин свою творчу думку, дію, радість.
Як з кількох модуляцій композитор творить чарівні симфонії та ораторії, так і творці суспільства можуть сотворити унікальні, щасливі мелодії життя — радісні й сповнені любові.
…Повертаюся до гіпотези про еволюційну незавершеність мозку. Відчуваю, що в цьому
Такий підхід дасть змогу одухотворити, орозумитивесь організм. Бо коли якісь проблеми мислячої істоти вирішує лише мозок, все тіло сліпне, воно байдуже підкоряється велінню деспота. При екстремальних ситуаціях реакція тіла запізнюється, отримуючи директиву мозку. Те, що мозку може бути «цікаве», тілу байдуже. І навпаки — тілу хотілося б радісної гри в природі, мандрів, любові, динаміки, а мозок прикипів до якоїсь програми або книги, кіно, наркотиків, віровчення… і тоді — прощай, єдність! Мозковий спрут в ім’я якоїсь інтелектуальної химери або умовного суспільного алгоритму поневолює тіло, змушує його деградувати, розривати природну цілість. Достатньо згадати віковічну практику релігій, сектантських груп, бузувірських псевдодуховних течій, соціальних та національних деформацій.
Ця гіпотеза має прямісіньке відношення до мого майбутнього фаху. Божевілля — це ж перш за все полон у вузької розумової програми, до того ж патологічної програми. Зацикленість на обмежену ідею, якщо вона має навіть космічні масштаби (паранойя тощо). При такій ситуації все тіло перебуває в своєрідній келії самітника, дивлячись у віконце божевільного ченця-мозку на піщані дюни пустелі, чи безлюдні гори, або у вольєри звіринця. Конфлікт мозку й тіла непростий. Відчуваю, що тут — гордіїв вузол проблеми психічних захворювань. І розрубати його можна лише мечем радості. Яка ж є ще енергія в світі, здатна збудити скам’янілий розум і серце до дії, до життя?..
Вважається, що чуття оформляються мозком (все — через нього!). Все — централізовано. Але досвід показує, що кожна частина тіла мислить і відчуває автономно, самостійно. Самодержавство мозку якраз і приведе до того, що людина часто робить т є, щ о гидке або вороже тілу. Смакові, інтелектуальні, сексуальні та інші викривлення вироблені мозком, сформованим патологічними суспільними традиціями. Тіло завжди діє помірно — це показує природа. Щоб повернутися до міри, треба «кооперувати» мислення кожного органу (шкіри, вуха, носа, ока, язика, внутрішніх органів) з мисленням мозку, щоб він не змушував робити те, що тілу шкідливе або що воно заперечує.
Виховати право «вето» кожного органу. Всяка дія людини має бути монолітна. Все освячено кожною клітиною. Хай радіє все тіло. Досвід показує, що навіть жертовні дії, при яких людина може втратити здоров’я, чи багатство, або суспільне становище, викликають радість всього організму: тіло несе в своїх генетичних і психічних глибинах розуміння праведності тієї чи іншої дії…
«Тілесне мислення» — у дітей, у тварин. Тварини й діти відчувають хорошу людину.
Гарний термін у Реріха: чуттєзнання…
Життя — це гранична пластичність. Минулі геологічні ери підтверджують це. Чи не законсервував цю пластичність нервовий апарат, особливо мозок? Воявся, щоб не втратити себе. А насправді засудив себе ж тіло до інволюції, до вічного страху за збереження обмеженого щабля буття.
Шлях до нової пластичності, напевно, лежить через повне розкріпачення думки, а далі — тіла… осягнення тієї всеможливості, котра ембріонально зберігається в мрії, в сновиді, фантазії… Смілива руйнація штампів думки відкриє шлях до всеможливості. Хіба не для цього ми, люди, отримали широку й глибоку свободу дії?..
Знайшла у Гегеля: «Чуттєвість — це незріла думка».
Старий ідеаліст надто обоготворював думку, тим самим возвеличуючи себе, свій грандіозний синтез сучасних йому знань, А мені здається, що все навпаки: думка — це звужене, спеціалізоване почуття…
Саме інструментом почуття твориться еволюція, вся краса природи і сама людина. Любов, якою зачинаються і творяться живі істоти й світи, — це повнокровне почуття; хіба можна уявити раціональну любов?
А мисль дуже часто — це спекуляція, прагнення до логізації, до вияснення причинності, сумніви, вагання, непевність, схематичність, пунктирність, відсутність викінченості.
Тут ламали ногу багато мислителів. Їм здавалося, що «стерильність» мислі — свідоцтво її «висоти» й «божественності». Але ж ця «чистота» складалася лише з анемічних пунктирів, в суті своїй була мізерністю, антижиттєвістю. Можна згадати безліч філософів — від Канта до К’єркегора, від Шопенгауера до російських екзистенціалістів, — всі вони були далекі від радісного таїнства життя, всі живилися «мудрістю» інтелектуальних сутінок. Діалектикою живої природи тут і не пахло..
Це треба збагнути глибоко. Особливо нам, майбутнім лікарям, котрі бажають знайти причини багатьох психічних зрушень і патологій. Ідеалізм обезкровив природу, побудував містичні лаштунки «богів», «девів», трансцендентності, потойбічності, алгоритм «втечі в свободу», в «ніщо», в «осягнення абсолюта». Механічний матеріалізм кинувся у протилежний бік, освятив форму, забувши про духовний плід, про таємничу квітку буття. Треба діалектично (навіть полілектично, як каже прадід!) злити все воєдино, синтезувати в одності суб’єкта й об’єкта, відтворити радісне життя цільності.
…Сміх — радість! Я відчула це дуже на вечорі гумору. Читали жартівливі вірші популярного сатирика. Грубувато, але в дусі народних традицій. Спостерігала, як поволі в залі створювався заряд (психозаряд!) сміху, акумулювався, громадився, перехлюпував через край. Дуже реальний енергопроцес. Жаль, нема таких приладів, що фіксували б психоенергію (а тим більше — енергію сміху-радості).
Навіть мізерні, гидкі людці, сколихнуті сміхом, відчувають доторк радості. Але істоти, тотожні радості, сміються щасливо, а істоти, ворожі радості, — істерично трясуться. Це — пароксизми сміху. Та в будь-якому випадку сміх є оновлення, оздоровлення. Можна радити хворим більше сміятися, більше прагнути до радості, уникати печалі, песимізму, гнітючих думок…