Вогнесміх

Бердник Олесь Павлович

Заборон не існувало. Вся логосфера, вся мова насичена переконанням, що для Зоряних Птахів усе досяжно, усе можливо, треба лише прикласти зусилля для вирощення відповідних крил, і тоді найдивовижніший політ думки чи тіла — найреальніша річ. Мета титанічна: проникнути у сфери всеможливості. Конкретизація відсутня, але свідомість, дух, серце хай напружується в зусиллі сформулювати для себе достойне завдання. Ось міфовзірці осягнень: політ тіла, політ думки, політ чуття, політ духу. Далі: тотожність із сонцем, землею, вітром, хвилею, далекими зорями. Так, так, навіть із зорями, яких «сліпі» не повинні були бачити. Але наші вихованці досягли такої чутливості, що «бачили» навіть

слабенькі зірки, звичайно, в якомусь своєму вияві. Космоандр розповідав мені, що відчуває небесне видноколо, як пружний вітальний потік, в якому пульсують — ніжно, ласкаво, або тривожно, схвильовано — мелодійні сплески, що всі вкупі складають мелодію таємничої пісні, зміст якої — поза визначенням.

Над морем, над берегом літають птахи. Діти цікавляться: хто це? Що вони діють?

Відповідь: це друзі вітру й сонця, вони літають, плавають у повітрі, граються з радісним вітром.

Чи можемо полетіти ми?

Можете, діти. Ви — суджені птахи зоряного польоту, котрому нема завершення.

Тоді ми можемо летіти? Як це зробити?

Виростити крила. Вони вже ростуть. Ви їх відчуваєте на сході сонця, коли воно дарує нам, птахам, деревам, хвилі, землі свою радість. Наставники допоможуть вам в окриленні, діти.

Впевненість, у якої нема жодних заборон чи сумнівів, почала творити небувале. У вихованців виявлялася феноменальна чутливість, вони на відстані чули одне одного, могли передавати й приймати думки, настрої, образи, звичайно, не так, як ми це розуміємо, проте пояснити це якось тотожно для нас — марна справа. З’явилися зачатки левітації, що поступово розвивалися. Не в усіх однаково, але в окремих вихованців — дуже сильно. Ви відчули це на собі, мадам. Саме ця унікальна здібність Космоандра врятувала вам життя.

Кілька слів про інтелектуальне виховання дітей, а то ви подумаєте, що ми формуємо неуків. Безумовно, ми повністю виключили «знання», яке західна цивілізація вважає цінним плодом земної еволюції: всі ці «історії», де царі, князі, воєводи, тирани наввипередки вбивають один одного та своїх підданих або жителів сусідніх країн, всі ці «священні писання», де божевільні боги, сп’янілі від крові жертв, «ведуть» слухняних овець у апендикси, у тупики релігійних містифікацій. Для нашої мети не годилося й плинне, непостійне, умовне знання так званої позитивної науки (я про це вже згадував), бо прагнув я дати вихованцям абсолютну впевненість у вседосяжності, а не набір ментальних стереотипів — хистких і фантомних…

Для чого також могли б придатися нашим учням численні книги «художньої літератури», що з віку у вік перемелювали убогі почуття убогих героїв, ущербних істот, що народжувалися в абсурді буржуазного псевдожиття і прямували в нікуди?

Ми розвивали у дітей знання іншого алфавіту, іншої мови, інших стосунків з природою, стихіями, істотами живого світу, яких вони зустрічали — птахами, черепахами, рибами. Вони відчували блискавиці, хмари, громи, хвилі, вітер, камені, дерева, штиль, пісок, одне одного, нас — учителів, і кожну мить буттєвості, як літери, письмена таємничої книги вічності, в якій діяли самі і були її читачами, а разом з тим — співавторами, деміургами. Ми творили новий світ — цільний, монолітний, радісний, в якому чутливий ментальний центр людини і природи складав співзвуччя, цілість — гармонійну й нерозривну. Це те, що Гаутама називав Нірваною…

Ось коротко те, що я маю право розповісти. Все інше, пробачте, мадам, не для широкого розголосу. Про наш задум повністю не відає ніхто, навіть батьки. Їм кілька разів було дозволено здалека спостерігати за грою своїх дітей, втішатися цільною радістю істот, котрих вони вважали ущербними, але

особисті контакти поки що виключаються. Лише тоді, коли відбудеться запланований мною метаморфоз, коли всі дрімаючі геноми вихованців прокинуться до життєвого вияву, коли прадавній Пуруша — закований дух — оживе, набравши повної сили, тоді я відкрию учням таємницю їхнього походження, вся тривіальність котрого вже не вразить їхньої психіки. Образно кажучи, ми формуємо своїх пташенят вогняними істотами, для яких знання про те, що вони колись вийшли з пекельних глибин, буде лише химерним анахронізмом, а не комплексом неповноцінності.

Жанна, прослухавши розповідь гуру, довго сиділа непорушно, заплющивши очі, ніби переглядала в потаємних глибинах сумління вартість того, що почула. Мовчав і учитель. Нарешті жінка, отямившись від задуми, запитала:

— Глибокошановний учителю, я можу висловити свої сумніви?

— Безумовно, мадам…

— Ви вірите в успіх експерименту?

— Що означає «успіх», мадам?

— Позитивний результат.

— Як ви могли зрозуміти з моєї розповіді, я не планував кінцевого феноменального результату. Хіба дерево планує випустити з своїх гілок та стовбура квіточку в оцьому чи отому місці? Вони з’являються там і тоді, де виникли відповідно з динамікою росту і середовища певні умови. Головне, що ми хотіли, — відкрити для вихованців усі психофізіологічні шлюзи, змуровані тисячолітніми «майстрами» обману, неуцтва, містифікацій, страху, приниження, неповноцінності. Нам конче треба було вселити в кожну клітину їхнього тіла відчуття всеможливості й радості. Основне — дати крила радості, які інтуїтивно відають, куди летіти, куди спрямувати політ.

— Ви вважаєте, що виростили такі крила?

— Досвід показує, що так.

— Пробачте, учителю, за можливі різкі слова. Це не осуд, а спроба розібратися втому, що я почула. Я хоч і молодий фахівець, проте дещо знаю про генетичні механізми спадковості та їхню консервативність, інерцію, автоматизм. І ось що я подумала. Ви поки що створили для вихованців прекрасний майданчик для радісної розваги. Але далі…

— Що далі?

— В ембріональних надрах людини дрімають не лише радісні титанічні сили творчості, мислення, любові, натхнення, а й безліч драконів, рептилій, злобних монстрів. Що станеться з світозарними крилами вихованців, якщо в глибинах прокинуться ті потвори? Ви не готували дітей до боротьби з ними. Ви їх навіть заперечували. Поява таких чудиськ із безодні геномів буде катастрофою. Діти навіть не відатимуть, що з ними станеться. Чуттєві бурі, сексуальні смерчі…

— Не згоден з вами, — суворо мовив учитель, і було дивно бачити ва його аскетичному обличчі вираз холодності. — Від дитячих літ в єстві учнів тривала невпинна сублімація всіх структур і глибин. Дракони не вічні, вони теж прагнуть метаморфозу. Хіба махатми й деви народжуються не з того самого лона, що ящери і носороги — з Лона Матері-Природи?

— Невже ви вірите, що за десяток літ можна сублімувати мільйоннолітніх ящерів?

— Метаморфоз гусені в крилатого метелика відбувається за два тижні. Хіба це не таке саме чудо?

— Такий метаморфоз заплановано в геномах.

— Чому ви гадаєте, що метаморфоз, про який мрію я, так само не суджене явище? Досі воно було блоковане — стихійно чи свідомо — протидіючими силами, а тепер вільне для здійснення.

— Може… може, — якось нервово й тривожно говорила Жанна, а її зелені очі мінилися холодними іскрами. — Може, й так. Але я інтуїтивно сумніваюся. Щось в мені говорить, що на вас чигає розчарування. І навіть катастрофа. Пробачте, але я взяла близько до серця долі ваших вихованців, особливо — мого рятівника.