Вогнесміх
Шрифт:
— Ха-ха-ха! — вирувала аудиторія.
— Цитьте! Забороняю сміятися! — кричав редактор.
Люди заливалися ще сильніше. Нарешті хвиля веселощів спала. Редактор підняв вказівного пальця, повчально помахав ним перед своїм носом, адресуючи той жест літредакторові.
— Ні «Хріновина», ні «Хрінова справа», ні навіть «Хронос», попри свою оригінальність, не пройдуть! Ви ці штучки киньте, хлопці й дівчата! З «Хріном» треба попрощатися. Вищий, культурніший рівень вимагається. Науковіший, модерніший! І не забувайте, що в нас тепер індустріальна, комп’ютерна, космічна ера, що в нас усебічна перебудова, а отже, й назва повинна бути
— Тоді «Ам6а»! Або «Хана»!
— Кому амба? Кому хана?
— Як то — кому? Хапугам, п’яницям, бюрократам!
— Це нам буде амба й хана, якщо таку назву виберемо!
— Тоді, може, «Довбня»?
— «Довбня» — це було б здорово! І по-народному! Але…
— Що але?..
— По-перше, «Довбня» — це 6ільше підходить для науково обгрунтованої критики. Для літературно-критичного цеху. Для письменників, поетів… Щоб як ухнув — то й вода одсвятилася! А для нас треба, щоб були сміх і їдучість. Об’єднати дотепність, веселощі й пекучість. А «Довбня» — це вже не до сміху. Які веселощі, коли тебе довбнею вгамселили?
— Тоді «Хоч смійся — хоч плач!».
— Оце вже щось нове, свіжіше! Але я бачу, браття хрінчани, що ось так, зопалу, ми не знайдемо потрібної назви. Даю завдання — негайно вирушати всім у народ, в гущу людську, в стихію реготальну! Бо ми підходимо до такої епохи, коли огидних явищ все меншає, а сміху треба якнайбільше! Без сміху діло не піде! Жити не можна 6ез сміху, товариші! Складемо графік, кожному відрядження в зуби. За тиждень-другий щоб мені було море сміху. Я теж поїду. До джерел реготу. Будемо шукати свіжих ідей веселощів, сміху й безжальної сатири. Допетрали, браття хрінчани?
— Допетрали! Ха-ха-ха! — сміялися співробітники.
Гриць слухав усі ті кумедні репліки, сміявся разом з усіма, а разом з тим відчував, що справжніх веселощів, правдивої радості у всьому цьому гиготінні нема й не може бути. Те ж саме відчуття в нього бувало і на вечорах сатири та гумору, в цирку, коли він слухав сумнівні, вимучені репліки клоунів. Глибинної радості, такої, як у дітей, не було в офіційних, професійних гумористів. Та, мабуть, і не могло бути! Чогось тут майстри сміху не додумали, не збагнули, загубили на життєвих стежинах.
До нього підсіла молода художниця, котра щось малювала протягом всієї наради в альбомі, подала листок ватману, де був намальований дружній шарж на Гриця: густючі брови нависали вад чорнющими блискучими очима, все це було дуже схоже, але всі інші риси — спотворені, деформовані, окарикатурені. Гриць завжди ставився байдуже до карикатур, але тепер це зображення чомусь його роздратувало. Він звів очі на дівчину. Художниця лукаво усміхалася.
— Схоже?
— Непогано, — сухо відповів Гриць. — Дуже подібне до того суб’єкта, який сидить перед вами. Але я не розумію — навіщо це?
— Як то? — розгубилася дівчина і щоки в неї запаленіли.
— Що це вам дає… і що дасть мені? — домагався хлопець.
— Ну, це ж загальноприйнято… дружній шарж… смішно, весело…
— Не бачу нічого смішного, — похитав головою Гриць, повертаючи їй малюнок. — Навпаки, це дуже сумно…
— Що? — спалахнула художниця. — Що сумно?
— Ви така юна… і вже такий викривлений погляд на світ, — прошепотів Гриць. — Щоб так малювати, треба весь час помічати якісь недоладності в
— А я? — мов луна, повторила дівчина, бліднучи від образи, а може, від якогось несподіваного психологічного зрушення.
— А ви… руйнуєте всю ту красу! — безжально сказав Гриць. — Йтимете крізь життя, намотуючи на свою творчу душу пасма потворностей, деформацій, карикатурних взірців. Ви вже не зможете сприйняти краси в усій її стихійності та чистоті. Критерій потворності змурує для вас моторошний панцир цинізму, зневаги, насмішки… і ви навіть зовні уподібнитесь тим зображенням, які будете малювати. Це ж давно відомо: кожен є те, що він бачить, про що мріє, що творить!..
— Це страшно! — прошепотіла дівчина, рвучи на дрібні шматки аркуш з малюнком. — Це жахливо!
— Що страшно? — розгубився хлопець. — Я вас образив?
— Ні, ні! Ви ніби ножем розпанахали мою свідомість! Я… я не думала так. Мене навчали, що це… що це потрібно, весело, майстерно… І ось! Я раптом побачила себе збоку… побачила себе через десять, двадцять, тридцять літ… Це — страхітливо! Дякую, дякую вам! Я буду думати! Повірте, я знайду свій шлях!.. Правдивий шлях…
Дівчина схопила під пахву альбом, хутко метнулася до дверей. Учасники наради вже виходили з кабінету, гомоніли, перемовлялися, сміялися. До спантеличеного Гриця підійшов редактор, поплескав долонею по плечу.
— Не сподобалася розмова? — запитав Товкач хлопця. — Бачу, бачу. Базар! Хіба в такому бедламі щось путнє придумаєш? Ось поїдемо в народ… Хочеш зі мною? Га? Поїдемо разом. Візьмеш відпустку за свій рахунок у конторі своїй. Та й взагалі, треба тебе забрати сюди… в штат! Свіжі сили мені ось так потрібні. То як — поїдемо в село? Є в мене одне на приміті. Діла з плеч деякі поскидаю — рвонемо! Жди — я повідомлю. Згода? Ну й добренько! Ну й лади!..
Зробивши ввечері, після наради в журналі, кілька рейсів, Гриць зупинив машину біля Золотих воріт, сам піднявся по сходах, обійшов споруду довкола і зупинився в затишку, під рубленими стінами. Він любив це особливе місце в Києві ще з тих часів, коли Золоті ворота були тільки купою деформованого каміння, скріпленого металевими штабами. Піднесена над площиною сучасного міста, старовинна брама ніби виводила Гриця (особливо в зоряні ночі) в інші епохи та реальності…
От і тепер… місто поволі затихає, зморене працею, літньою спекою, цілоденною напругою, муркоче, ніби велетенський стародавній котище, котрий влігся на горах Дніпра та й задрімав під мелодію зоряних дзвіночків. Ледве-ледве колишуться віти каштанів, купаються в потоці мерехтливого сяйва, що плине від далеких світил. І забувається, що ти істота двадцятого віку, що довкола тебе модерні будівлі космічної ери, циклотрони, обсерваторії, ракети й комп’ютери, що сам ти водій таксі, журналіст і дитя неспокійної епохи, коли вирішується доля твоєї земної колиски… все те відходить, тане десь поза полем свідомості, залишає тебе наодинці з вічністю, з глибиною таємничої домівки, в якій тоне і планета, і сонце, і галактичні спіралі, і міріади міріадів мегасвітів, уявлених і неуявлених, можливих і неможливих…