Вогняний вершник
Шрифт:
— Кареосе, — сказав він, — погана вість.
— Не дивуюся, — жовчно відповів правитель. — Мені останнім часом не приносять гарних вісток.
Гледіс не пізнала його голосу.
— Дев’ята зоряна експедиція зникла.
— Прокляття! — крикнув Кареос, ударивши долонею по підлокітнику крісла. — Що сталося? Чому ти — лідер експедиції — живий?
— Ти не дослухав, — винувато сказав космонавт. — Люди живі. Всі до одного.
— А корабель?
— Цілий.
— Тоді… він?.. — Притишено запитав Кареос.
— Корабель і люди в полоні, — гірко мовив космонавт. — Нас полонив Зоряний Корсар…
Гледіс
Зоряний Корсар! Знову це зловісне ім’я. Вже кілька разів вона чула його. У спокійний плин життя планети згадка про Корсара завжди вривається, ніби гігантський камінь у гладінь озера, збурюючи його… Про Зоряного Корсара ходили легенди, але вважалося недозволеним, непристойним говорити про нього в хорошій сім’ї чи культурному товаристві.
— Де він зустрів вас? — запитав правитель.
— Перед поясом астероїдів.
— Ви захищалися?
— Так. Я увімкнув гравітаційний і радіаційний захист.
— І що?
— Все дарма, — зітхнув космонавт. — Люди Корсара пройшли захист, ніби його не було. Автоматика корабля була паралізована. Нас привели в шлюз на астероїді.
— Ти бачив його?
— Так. Він говорив з нами. Я пам’ятаю все, що він сказав.
— Зажди, — нетерпляче сказав правитель. — Де ти тепер?
— На супутнику Доріані.
— Лети негайно до мене. Ніде не затримуйся. Ще кілька запитань: він відпустив тебе?
— Так. Він нікого не затримував.
— Отже… вони добровільно? — жахнувся Кареос.
— Так, — похилив голову космонавт.
— А ти?
— Я людина честі і обов’язку, — гордо сказав лідер експедиції.
— Дякую, — тихо сказав правитель. — Я не забуду цього. До зустрічі. Чекаю.
Екран потемнів. У залу запливла напружена тиша. Гледіс зітхнула. Кареос різко обернувся, гостро глянув на дівчину. На якусь мить обличчя його пересмикнулося гримасою невдоволення.
— Ти тут? — запитав він.
— Так, мій любий, — жалібно відповіла вона. — А хіба ти не знав?
— Ні, ні. Нічого. Ти все чула?
— Чула, мій повелителю! Знову це ім’я — Зоряний Корсар! Воно тривожить мене.
— Ти вже чула про нього? — здивувався правитель.
— Чула. Але нічого певного. Я бачу, що у тебе неприємність. Розкажи мені. Може, я допоможу тобі?
Правитель голосно розсміявся.
— О наївна мила дівчинка! Вона хоче допомогти! Це чудово! Ні, справді, я не глузую. Я захоплений. Ха-ха-ха!
— У твоїх очах тривога. Ти нещиро смієшся. Якщо любиш мене, розкажи про Корсара. Чому він сіє тривогу і зло? Хіба планета не може приборкати його? Чому він ворогує з людьми? Навіщо полонив експедицію? Захопи його, адже ти всесильний?
Правитель спохмурнів. Пильно дивився на Гледіс, ніби вивчав її. Потім тихо мовив:
— Все не так просто, моя крихітко. Це сильний і небезпечний ворог. Звичайно, планета не боїться його, але в космосі… Там він має багато криївок, піратських кораблів, гаваней для зорельотів…
— Навіщо це йому? — здивувалися дівчина. — Хіба не краще жити на планеті? Весело, щасливо, разом з людством!
— Честолюбство, — сказав правитель, похитуючи головою. У його словах чувся жаль і співчуття. — Страшний бич. Для одних воно — тягар. Для інших — невгамована спрага. Властолюбство рухає ним. Таким він був ще замолоду.
— Ти
— Знав, — зітхнув Кареос. — Але навіщо це тобі?
— Ні, ні! Я хочу знати все. Хай частка твого тягаря ляже й на мої плечі. Я не хочу бути лялькою поруч тебе, а достойним помічником тобі.
— Достойним помічником, — повторив правитель сумовито й протяжно, з-під примружених очей дивлячись на подругу. Визрівала якась важка дума. — Не знаю, чим ти зможеш допомогти, пташко морська, але хай буде так. Я розкажу тобі про Корсара, про нашу дружбу, про те, що назавжди роз’єднало нас… Сідай сюди, поруч мене. Слухай… Вперше ми зустрілися з ним в Екваторіальній Школі Астропілотів. Обом було по дві зоряні спіралі. Юність і мрія, прагнення до таємниці і безстрашність єднали нас. Іспитовий Квантомозок одібрав нас до екіпажу чергової міжзоряної експедиції. Характеристики були різні, можна сказати, полярні, але таке було рішення Планетарного Кіберцентру. Я — прихильник врівноважених, доцільних рішень. Він — парадоксальний мислитель, аж до авантюрності. Можливо, Квантомозок мав на увазі синтез полярностей в умовах надзвичайно складного польоту до інших світил. Проте синтезу не вийшло. Це стало ясно далеко пізніше, в космосі. А на планеті ми побраталися. Дали священну клятву жити і діяти заради пізнання, для щастя людства.
— Як це прекрасно, — прошепотіла Гледіс.
— Що? — нахмурився правитель.
— Клятва, яку ви дали.
— Можливо, — кивнув Кареос, косо глянувши на дівчину. — Але то був романтичний туман, неусвідомлена жага душі до таємничого, несвідомого, прекрасного. Розум ще не міг тверезо аналізувати реальний плин подій і строгі, невмолимі закономірності світобудови, які неможливо ні обійти, ні порушити. Не заперечую, мені й досі жаль тих далеких дитячих мрій і прагнень. Та досить про те… Ми кілька разів літали на край нашої системи Ари, побували на далеких холодних планетах, будували опорні бази наукових астроцентрів, вивчали інші форми життя в сусідніх світах. Я завжди був командиром експедиції. Він — моїм заступником, помічником і соратником.
— Зажди, — вражено скрикнула Гледіс, поклавши долоню на руку правителя. — Ти про кого розповідаєш? Адже твоїм помічником у всіх ранніх експедиціях був…
— Горіор, — суворо озвався правитель.
— Горіор, — повторила дівчина, і смуток проплив у її темно-синіх очах. — На майдані в центральному мегаполісі ви стоїте з ним удвох. Обнявшись. Дивитеся в небо. У безмір. Туди, де кружляють птахи. Звідки линуть промені далеких зірок. Куди мчить думка мрійника! Мільйони людей милуються вами — тобою і ним. Я безліч разів схилялася перед вашою мужністю. Ти і Горіор — нерозлучні, єдині. Як же…
— У цьому трагедія, — сказав Кареос. Дівчина пильно дивилася йому в очі. Обличчя правителя було кам’яне, скорботне. — Горіор і Корсар — одна особа.
— Але ж Горіор загинув? Так розповідає планетарна історія.
— Так треба. Людству не варто знати гіркої істини. Хай воно поклоняється героєві. Ти теж схилялася перед ідеалом. У житті ідеал виявився затьмареним. Ти хотіла взяти на свої плечі частку мого тягаря — тож не похитнися тепер.
— Не збагну… Не розумію ще, — озвалася дівчина. — Такі побратими, такі герої — і ось…