Вогняний вершник
Шрифт:
Все було воєдино і окремо. В нероздільності і незалежно. У спільності і в найповнішій особистості.
Гледіс бачила знайомі квіти. Але тут вони розквітали полум’яними феєрверками і не повторювали своїх попередніх виявів, мінилися новими й новими формами, барвами, запахами. Перед враженою дівчиною виникали обрії далеких світів, казкових кораблів, нечувано могутніх істот, дерзновешшх подвигів.
Її психіка не сприймала, не витримувала. І тоді Горіор огорнув її якоюсь запоною, ніби полум’яним крилом. Світ ноосфери раптом зник, розтанув. Блакитна імла оточила дівчину, і вони
Корсар схилився над нею. В його прозоро-зелених очах була тривога.
— Тобі погано?
— О ні, — прошепотіла вона. Вдячно усміхнулась. — Ти підняв мене так високо, що повернення назад тепер немає. Краще вмерти, щезнути, ніж знати про такі світи і не йти до них! Тільки…
— Що?
— Щось відбувається в мені. Болісне і тривожне…
— Ти можеш сказати мені?
— Скажу… Тільки трохи пізніше. Хочу спочити. Хай моя душа прийме новий світ…
— Ти мудро вирішила. Я залишаю тебе. Ти вільна!
— Прийдеш, Горіоре? — благально запитала Гледіс.
— Коли покличеш мене — прийду.
Але заснути Гледіс не змогла. Хвилі несли її тіло у безвість. Тиша оглушливо гриміла акордами дисгармоній. Що це з нею? Чи не божеволіє вона?
Де її шлях? Летіти в безодню, яку відкрив Горіор? Для польоту потрібні крила. Не штучні, не прив’язані добрим чарівником до плечей, а вирощені нерушимою волею духу. Чи зростила вона їх? їй ще страшно. Позаду — дитинство. Безтурботне, неповторне. А потім світ, який відкрив їй Кареос. Палка любов. Ось вони йдуть берегом моря. Під ногами ніжно співає пісок. Над обрієм сходить Доріан — зеленкуватий супутник Орани — і кидає примарні полиски на феєричну морську просторінь. Кареос зупиняє Гледіс, кладе чутливі долоні на її плечі. Вона відчуває, як народжується неясна тривога, томління, жадоба обіймів.
Він бере її на руки і заколисує, співаючи якусь древню пісню. Ні, ні, то лише мелодія, яку склали ще тисячоліття тому екваторіальні племена, а слова нові. Правитель звертається до неї, до своєї подруги.
Здається, так було завжди. І ніколи не зупиниться ця щаслива мить. Над світом буде тиша і будуть слова пісні кохання:
Всі закохані
нареченим своїм
найцінніші скарби Орани
кладуть до ніг.
О Гледіс моя,
то лише символ барвистий!
А коли
це скажу тобі я -
вір мені!
Ти — володарка світу.
Самоцвіти Орани — твої.
Квіти найкращі — твої.
Воля планети — воля твоя.
Вір мені!
Всі закохані
нареченим своїм
обіцяють зорі небесні
замість прикрас!
О
то дитячі слова!
А коли це скажу тобі я -
вір мені!
Ти — володарка неба.
Бо мої кораблі
між світами мережать нерушимі шляхи.
щоб покірність далеких планет
сповістити тобі.
Вір мені!
А потім — жагучі обійми. Невпинна жадоба пізнати повноту життя. Якась пекельна кульмінація щастя… Обличчя Кареоса розтануло. А натомість випливали прозоро-зелені очі Корсара. У них сум і тривога.
— Не полетить пташка щастя й любові серед туманів Орани. Хто хоче вічного, той нехай покине часове, хто жадає безсмертя, хай віддасть смерті те, що їй належить. Ти бажаєш кохання? Все, що підкорене тобі, — вже не любить тебе. Все, що жадає тебе, — не любить тебе. Лише щирий дарунок любові — без бажання відплати, без чекання подяки — відкриє суджену квітку неможливого. Прагнути неможливого — єдине, заради чого варто змагатися. Те, що досяжне, — мара. Ще не народившись, воно вже вмерло. Покинь світ можливого, моя Гледіс, і летімо в світ вічного прагнення…
Майже нечутні слова терзають її. Куди податися? До кого? Чому серце розривається? А навіщо вибір? Хіба не можна об’єднати їх — Кареоса і Горіора? Таких могутніх, таких прекрасних? Сталося жахливе непорозуміння. Дві космічні сили зійшлися в двобої, замість того щоб спільним зусиллям творити гармонію світу!
Кареос нічого не знає про чудесні звершення Корсара. Якби він знав, то забув би всі чвари. Він захопився б геніальною ідеєю Аераса і Горіора.
Вирішено! Вона повернеться назад, на Орану. Не можна кидатися від берега до берега. Це нечесно й легковажно.
Летіти в космос, щоб знищити злочинця, а відчувши його красу — зганьбити свою попередню любов? Ні, ні! Треба бути послідовною.
Так і не заснувши, Гледіс покликала Корсара. Він з’явився разом з Аерасом. Учитель дивився на дівчину сумно, але спокійно. Вона відчула, що Аерас усе знає. Гледіс глянула в очі Горіору.
— Мій друже! Я вирішила. Твій шлях — єдиний для мене. Але минуле кличе. Хочу заповнити прірву, що розділила вас з Кареосом. Це — святе завдання. Може, судилося мені виконати його. Більшого щастя не треба.
Горіор щось хотів сказати, в його очах зажевріли блакитні вогники, але учитель застережливо підняв руку.
— Мовчи. Хай вона скаже до кінця. Говори, дитино моя!
— Між Ораною і астероїдом Свободи клекоче бій. Я не знаю, чи вирішить він проблему. Любов не вражає нікого, вона жадає об’єднання. Може, саме тут розв’язання протиріччя? Горіоре, скажи!
Корсар, звівши очі в простір, мовчав.
— Ми нічого не скажемо тобі, Гледіс, — тихо озвався Аерас, поклавши руку на голову дівчини. — Твоє серце вирішило. Хто має право зупиняти його? Ніхто в цілому безмірі! Лети…