Волинь
Шрифт:
Сам Матвій здивувався, де взялися в нього ця впертість і ці слова. Це не розум, не розвага. Це його Бог, що з його істоти в час Страшного Суду говорив словами правди і мудрості. Він випростався й очі його засвітилися, ніби в людини, що випила чогось п'янючого…
Під гарматні рокоти люди почали від нього, ніби ватага якого, вимагати:
— Їдемо! У нас діти!.. Не кажіть так, дядьку Матвію!
Він зірвався з місця і, опираючись на ціпилно, широкими кроками вийшов на дорогу.
Там валка возів з будами. Коло них діти, худоба.
Це впливає на Матвія, як трунок. Він тратить зовсім розум. На його голові нема ніякого покриття і вітер свобідно перебирає і шарпає рідкі довгі пасмвська сивавого волосся.
На нього найшла якась певність пророка і вояка разом. Впасти, але непереможеним і незломленим. А поки в грудях б'ється серце і в жилах тече кров — свята боротьба, мов вічний огонь життя, ніколи, висоли не сміє згаснути… Жити — значить боронитися. А вмерти — значить не бути більше. Мертві не мають сорому!
Матвій знав це усім: розумом, нервами, цілою істотою і тим усім, що гнало його через великі життєві перешкоди.
Стоячи перед валкою возів, обернений грізним, з блискучими очима, обличчям до суворого заходу, він нагадував втілення сили і мужньої краси. Він, здавалось, виступ— проти самої цариці життя і смерті — війни.
І в той саме мент із-за башковецького лісу виринає велетенська хмара. Краї її горять, озарені якимсь огнем.
— Дим, дим! — крикнув хтось, — Башківці горять! Дядьку Матвію! Їдемо! Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!.. Матвій розіп'яв руш.
— То хмара! — крикнув вій. — Сонце її освітило! Не їдьте! Лкади, не їдьте! Верніться! Ніч, дощ!.. Куди?
Серед валки біженців заколот. Одні похапцем сідають на вози, вйокають, цыьогають по конях батогом. Інші стоять у непевності. Один чи два дядьки вертаються иазад і ріжуть колесами м'який грунт поля, заточуючи велике коло.
Над'їхав обоз. Це гарматні парки, запряжені по шестеро тяжкокопмтввх бевдюхнхкхв. Грубечі посторонки пружньо натягнуті. Високі, дзвінкі колеса поволі обертаються, крають ще глибше дорогу.
— Він «сумашедший»… Дивіться! Він з ума зійшов… Дивіться на ньогоі.. — гуторили баби. Але їхати — не їхали. Хто знає, яка сила з того сумашедшого промовляє.
Гарматний парк поволі тягнувся, і це перешкодило селянам рушати.
— Куда, дуракі, єдєтє? — вирвалося в якогось гарматчика, що сидів на коні з коротким кривим тесаком при боці. — Вот снарядов подвєзьом і засиплем нємца!..
Це для Матвія підсилення.
— Так! — крикнув він, — Дурні будемо, як рушимо. Вертайтеся всі!!
Люди завагалися.
— Хм… Якщо він не їде… Хто його знає… Може, воно й того… Як його… Чи не вернутися й направду нам? Воно-то «діствітільно» краще вже дома переночувати. До ночі, хто знає, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже завтра.
І люди дійсно почали вертатись. Оте «засиплем нємца», видно, було найбільш переконливим словом.
Боротьба Матвія зі селянами та своїми хуторянами скінчилась його перемогою. Поважно вдоволений, він, ніби якийсь великий промовець, сходить з трибуни, витирає пітне широке чоло.
Катерина з Володьком вигонять з хліва корови. Рогата, Ряба, Сивенька, двоє озимків.
Матвій навіть не хоче дивитися. Пішов швидко до хати і виніс сіру «кредитку» — трирублівку.
— На! — сказав твердо, подаючи Катерині гроші. Катерина взяла. Настя втиснула Володькові вузличок печеної поросятини. Хліба не варто таку путь дричити. У Шумську купиться…
Почекали з худобою, поки зігнали всі хуторяни. Сільських пристало до дерманців тільки двоє чи троє людей. Гнали телят і навіть свиней.
Дивно, що Володько тільки назовні мав вигляд, що йому сумно кидати дому. У дупгі (не хотів чи соромився признатися) навіть радів тією його особистою й особливою радістю» коли йому вдалося щось нового бачити чи пережити. До того був заклопотаний. Відходячи, ні разу не обернувся, ні разу не кинув погляду на те місце, де он зібралася купа будівель, обтиканих навколо малкмн деревцями.
Зі заходу досить швидко насувають лапаті хмари. Володько навіть теплішої одежвии при собі не має. У ваговому куцому курташку, чоботи зв'язав і несе на палиці через плече. Це і все. Катерина має ще велику теплу хустку.
Женуть худобу самі дівчата. Тарасова Уляна, Кузьмова Христя, Титьова Харитина і ще кілька. Володько, як виявилось, був одиноким представником славного мужеського роду в цьому жіночому товаристві. Це його аж надто мало тішило, хоча решта є цілком вдоволена, що мають бодай такого чоловічого пасинка.
Дорогою дівки регочуться, жартують, продають москалям зуби і терпкі відповіді за не менш терпкі запити та побажання. Їм, видно, зовсім байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рідню. Володько ж цілу дорогу має поважний і заклопотаний вигляд. Спостерігає, прислухається нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючі хмари, які, на щастя, дійшовши до жолобецького лісу, поволі розправлялися, тихшали і майже зникали. Схід навіть усміхався блакитною плямою, і, здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всіх, хто жахається і тікає від шорсткого обличчя війни.
Дещо змінився настрій дівок, коли над вечір досягли містечка. Вже в Рохманові, що відділяється від містечка ставом, було величезне стовковисько військових та біженецьких підвід. Шлях обернувся на суцільне багно, в якому колеса возів грузли по самі маточини. Деякі підводи позастрягали і не могли рушитись далі. З інших возів відпрягали коней, спрягались по четверо і так рятувалися.
Військові двоколки, тачанки, парки, запряжені четверма сильними кіньми, ріжуть багно, чіпляються за селянські вози, відривають їм люшні. Баби репетують, лаються. Діти верещать, вояки матюкаються.