Волинь
Шрифт:
За пару днів Василь іде до Острога навідати Пархвена, який все ще лежить у лічниці. Володько й собі бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються. День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрізь сніг. Дорога санна, але попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозі від того часу, коли малим хлопцем їздив туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення і ті переживання, які викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подія. Як далеко пішов він наперед тепер! Місто для нього не має вже такого значення, як тоді. Пригадує ту жидівку,
Зовсім не те тепер. Перше, що кинулось, це полк війська, що вступав у місто. Василь зумів з'їхати на сторону і перечекати, поки пройде військо. Володько не може сидіти, захопившись тим полком. Звідки взявся він. І наплічники, і патронташі, і лопатки — все, честь честю, справжнє військо, якого вже давно не бачив Володько від початку війни. Їдуть та йдуть вояки лавами, бадьорі, червонощокі, веселі. На вовняних шапках жовто-сині значки з тризубом.
— Звідки йдете? — питає Василь вояків.
— З фронту. На відпочинок.
Дивно. Зовсім не видно на них слідів фронту. Такі радісні, такі голосні. Володько не сидить. Нема сили сидіти. Він же власними очима бачить військо України, своєї держави, своєї великої батьківщини. Володько встає і зовсім близько підходить до лав війська. І, побачивши його кінець, кидає Василя зі саньми й іде побіч машеруючих лав у напрямку міста. Там, коло казарм, назустріч полкові виходить військова оркестра. Блищать на сонці мідяні труби. Спереду чути команду:
— Струнко!.. Рушниці на плече!..
По лавах пробігає вогонь. Всі випростовуються. Рушниці з понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною військо. Оркестра вдарила марш. Серце Володька затріпотіло і він виразно відчув дуже приємний біль у нім. На очі зійшли сльози радості.
Коло оркестри завважив начальство і багато людей, здебільша молоді. По одягах Володько пізнає учнів і учениць міських гімназій. У кожного пришпилена жовто-синя стрічка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молоді козаки вибивають крок. Рушниці на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний командує:
— Вправоо д'вись!
Всі очі звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко і вітає піднесенням долоні на рівні правого плеча. Молодь скидає кашкети і дружнє «слава» змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих козаків.
В одного видно гармонію. На самому кінці іде кількох кіннотників на гарних гнідих конях…
Коли скінчився похід, Володько підійшов до Василя, що поволі їхав позаду війська разом з безліччю інших підвод.
— Ну, що, Василю? — питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з «петлюрівських козаків».
Василь не відповідає нічого, але з усмішки, що сяє на його обличчі, виразно променить радість. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття. Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь геній захотів, щоб він став, і він став.
Ще
Володько й собі пішов на хідник, щоб і йому причепили карточку. Але вигляд Володька зовсім не нагадує грошовиту людину, тому його обминають. Тоді він підійшов до одної пари.
— Дайте і мені карточку, — сказав він і вкинув до скарбонки п'ять гривень…
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила ніжними білими руками Володькові значок. Володько зовсім вдоволений, бо, крім цього, панночка обдарувала його дуже милою усмішкою і не менш милим «дякую».
Володько читає напис карточки: «На Просвіту». Чудесно. Він, значить, дав щось також на Просвіту. Шкода тільки, що так мало. Згадав, що ще є й Василь. Той їде поволі обережно правою стороною вулиці, бо скрізь повно підвод. Володько підбігає до нього.
— Василю! Маєш пару карбованців? — гукає.
— На що?..
— На Просвіту. Дивись, он там збирають.
— Не можу стати, щоб видобути з кишені пуляреса. Бач, віжки в руках.
— Давай сюди віжки…
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївські карбованці. Шкода тільки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такі приємні. Он інша парочка. Підбіг і втиснув у скарбонку гроші. Вона вже повна.
Як радісно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою атмосферою міста. Написи, барви, мова… Все рідне, все своє. Де зникла Росія, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута Україна?
Під'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом «Повітова лікарня». Заїхали на подвір'я. Лишили коні і пішли всередину. Одягнена в біле сестра вводить їх до «палати». Повно ліжок. Хоч світить ясно сонце і відчинені у вікнах кватирки, повітря в кімнаті тяжке. На ліжках тяжко ранені, покалічені.
Он і Пархвенове ліжко. Жовтий, мов віск, лежить горілиць. Він уже поправляється. Порозмовляли, оповіли новини зі села, про повстання й інше. Довідалися, що он на тих двох ліжках гояться два тяжко ранені большевики. їх гоять, а після мають розстріляти, бо то якісь важні злочинці.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби після розстріляти. Хіба ж їм не все одно вмирати?
— Ні, — сказав Василь, — їх поставлять перед суд. Вони десь. там ніби зірвали залізничний міст, щоб затримати український панцерник, що спішив на фронт під Хвастів. Один із них жид. Громада жидів Острога хоче його визволити, але лічницю день і ніч береже міліція. Поранили їх, коли ті хотіли тікати. Одному куля пройшла через живіт, другому через праву лопатку.
Володька ця історія цікавить. Він навмисне намагається стати, як може, ближче коло ліжок тих злочинців. Вони обидва лежать навзнак. Жовті, висохлі. Уста спраглі. Жид весь чорний, давно голений, з твердою відрослою бородою.