Волинь
Шрифт:
Проходить деякий час. Ніякий «барін» не з'являється одразу. П'ятдесят хвилин можна пожертвувати. Потім Андрій Андрійович з'являється.
— А-а-а! Радо вас завжди зустрічаю, — говорить він по-російському і, якось під кутом, подає м'яку руку. — Прошу до кімнати. Тут пекельний холод, наколи в пеклі може холод бути…
Увійшли до кімнати.
— Давно хотів вас бачити, — піднесено говорив Андрій Андрійович. Він був задоволений, шо Володько прийшов. — Чому ніколи не заходите? Марку! Принеси самовар! Вип'єте чаю? — звернувся до Володька. — Куріть! Препогані маю цигарки, але… Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?
— Дякую, Андрію Андрійовичу. Живу. Прийшов до вас у справі.
— Е-е! У справі! Раніш поговоримо про щось цікавіше,
Увійшов Марко з самоваром.
— Марку! — казав Андрій Андрійович. — Чому ти так незграбно несеш самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Панові Довбенкові також шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар і швидко вийшов.
— Ну, як вам подобається мій льокай? — запитав Андрій Андрійович. — Дуже цікавий і інтелігентний хлопчак. Вчу його на льокая, і він робить порядні успіхи. От тільки говорити порядно ніяк не може звикнуть. Надто сильний український акцент. А ви, мабуть, читали про останній турнір Альохін — Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мій брат, Юрій Андрійович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти сокола. Я два дні ходив, мов божевільний. Уявіть собі геніяльність такої людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собі чай. Не дивіться на цей непорядок на столі… Я суворо заборонив Маркові робити тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над одною п'єсою вже другий рік. А треба сказати, я маю тут чудові умови для праці. Маю спокій, а це саме головне для мистця. От тільки жахливо не люблю різних ділових справ, особливо господарських. Терпіти не можу всіх тих проклятих рахунків, розрахунків, прохань… Не люблю господарства.
Одягнений Андрій Андрійович у блузу з товстого, гнідого сукна, з великою краваткою під підборіддям. Уста його вогкі, пристрасні. Зуби шоколадні, попсуті. Ніс простий, расовий, з вічним на переніссі пенсне. Чоло рівне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо зачесане. Він, видно, страждає самотою, через те з великою приємністю висказує свої довго виношені думки. Жадібно хапається за кожну тему, що тільки попадає йому під руку, з поспіхом висловлює свої слова, свої беззастережні осуди, свої певні на цей час переконання. Перейшли на літературу.
— Не можу похвалитися знанням української літератури, — з приємністю зазначує він, — але боюся, що українська література надто… м-м-м… надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це я якраз хотів сказати: фрагментарна. Не обіймає ніякої цілості, ніякого комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденційна. Мистецький твір мусить бути до найбільшої жорстокості об'єктивним. До найбільшої жорстокості. А особливо мистецький твір не переносить політиканства.
— Ну, а Джек Лондон, — перебив його Володько, — Гюго, Золя. Я дуже мало знаю авторів, щоб були безтенденційні, неполітичні.
— Ну-у! Це що інше. Така «Залізна п'ята»… Це зовсім що інше. Це не політика. Це велика світова проблема, це внутрішній і зовнішній світ людини. Це зовсім що інше.
— Але дозвольте! — зазначив знову Володько. — Розумію вас, що ви вважаєте в українській літературі за тенденцію, її боротьбу за національне визволення. А хіба ж то тенденція? Хіба то не справжня дійсність, справжнє життя? Хіба то менша проблема від тієї, над якою задумуються Золя чи Сінклер? Хіба ці комплекси менше болючі, і вмирає за них менше людей? Ви подивіться, Андрію Андрійовичу, на нашу минулу революцію. Пролилося море крові! Впали міліони людей. Невже вам здається, що ті, що боролися за десятину землі чи за колхоз, переслідували важніший і більший ідеал від тих, що полягли за свою батьківщину, за честь, за славу цілих поколінь, за традиції свого
— Так. Розуміється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний підхід. Треба події не видумувати, а виривати з самого справжнього життя… Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився на земну кулю, відкроїв від такого до такого градуса шмат простору, вирвав його і в книгу. Це буде творчість.
— А я думаю, — сказав вже спокійніше Володько, — це залежить не від підходу, не від реальності зображення, не від фотографування. Це залежить від здібності автора. Від слова його залежить. Можна те саме слово поставить так і сяк. І від того, яку воно буде кидати від себе на нашу уяву тінь, від того залежатиме сила самого твору. У слові сила. Воно має безліч вібрацій, безліч тонів, І коли автор має більший слух на слово, так само, як композитор на тон, тоді він може витворити більшу гаму. Я так думаю.
— Думаєте правильно, — сказав Андрій Андрійович, бо не хотів перечити. Хотів краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасі. — Я все-таки люблю класиків, — сказав він по короткій перерві. — Такий Бальзак. Така його «Шагренева шкіра». Боже, Боже! Який величезний світ думок, які чудові порівняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Російську літературу люблю. Це чудові, монументальні речі. Толстой! Коли я його читаю, я тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логіка людських почувань. Чи то жінка, чи мужчина, юнак, чи дитина — кожний від початку до кінця, від народження до смерті, в кожному відтинку життя — кожний живий, справжній, правдивий. Ні одного фальшивого тону, ні один звук не ріже вуха. Люблю Ібсена! Мені здається, що коли б не вони, не ті люди, що колись жили й колись творили, я не бачив би нічого на цьому світі дійсно вартого уваги! — майже з пафосом говорив Андрій Андрійович.
— Все минуле видається кращим від сучасного, — сказав Володько. — Але ми тепер зовсім задивлені в будуче, через те сучасності майже не помічаємо. Ми цілком в будучому. Я сам глибоко вірю в кращу майбутність, і це дає мені силу бути тверезим у чинах і оптимістом в думках.
— Молодість! Чудова, мрійна молодість! — викрикнув Андрій Андрійович. Потім зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволі пили чай. Володько не дуже любив чай. Пив його скорше з чемності. Так само й курив. Не звик курити, не любив тютюну, навіть цигарки не вмів добре тримати. Тримав її незграбно між двома пальцями правої руки, час від часу клав її в уста, тягнув у рот дим і, не затягаючись, одразу випускав його.
— Я зайшов, — почав знову Володько, — до вас, Андрію Андрійовичу, в одній справі.
— Кажіть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповів про читальню, про відношення кооперативу. Андрій Андрійович слухав його з увагою і цікавістю. І коли Володько скінчив, Андрій Андрійович промовив:
— Чудово! Я вас цілком розумію. Підтримуватиму вас всіми своїми силами. Маю тільки одно застереження.
— А саме? — запитав Володько, дивлячись уважно на Андрія Андрійовича.
— Ви говорили про «Просвіту». Маю відносно цієї організації свою думку. Не люблю її духу. Просвітянщина на нашому грунті не на місці. А по-друге: хто там у тій «Просвіті» сидить? Константин Павлович Медведський? Цей буржуйчик з кругленькою голівкою й такою ж інтелігенцією? Цей «щирий», що з народності зробив собі професію й торгує нею, мов сидуха капустою? Ні, ні. Дозвольте мені бути на віддалі гарматного стрілу від вашої «Просвіти». Не маю наміру влізти в шаровари й танцювати гопака.