Волинь
Шрифт:
І все лежить, і все думає. Дивиться у стелю, бачить там візерунки всілякі, закопчені ребрясті, липові дошки різні видива творять, а уява малює з них картини, то якісь краєвиди далекі і привабливі, то знов звірі дивні і небувалі, то знов люди якісь, що йдуть юрбою і поодинці. Мрія летить і несе з собою хлопця. Видавалась дорога рівна, довга, обсаджена тополями, небо синє і глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить далеко… А він живий, і здоровий, і щасливий біжить здоровими ногами, ніби птах, вільний між небом і землею.
На третьому тижні Володькового лежання поробились у нього на стегнах великі нариви. Незабаром вони прорвались і почали текти. Витікало багато матерії, у хаті
Але найгіршими були ночі, тихі ночі. Все довкруги спить, спочиває, мовчить. Один тільки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний спокій. Він лежить з розплющеними очима і вдивляється в темноту. Іноді йому щось страшне ввижається, здається, що по хаті хтось тихо ходить, там то там заторкне щось і робить шерех. І тоді йому робиться моторошно, він натягає на голову якусь прикривку, пітніє, кров його б'є хоровитим боєм, нерви болюче напружені. Іноді він трохи засне, але ненадовго. Буває, що йому щось недобре сниться, і тоді він у сні скрикує. Тоді встає мати, перемінить йому підстилку, запитає щось, перехрестить і лягає знов.
І так далі минають дні.
Наближається, нарешті, весна. Уже в березні помітне її наближення. Дихне інколи теплішим, сніг, там то там, тікає зі свого місця і оголює землю, сонце без страху, одверто заливає малі віконечка і проривається двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується і її іноді видно з вікна.
Ах, яка та весна! Яка то свіжа радість! Володько чекає її і не дочекається, хоча він усе лежить і не може ніяк устати. Зате Хведот без перерви сторчить у тих вікнах і все викрикує:
— Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
— О! Воводьку! Песик побіг! Або:
— Воводьку! Дивись! Узе нема снігу!
Володько тільки слухає і тільки заздрить. Ну, чому всі ходять і всі бачать, а тільки він лежить отут і нічого не може бачити, що там надворі діється. А там того мусить бути так багато і таке воно все хороше.
Але Володькові вже значно покращало. Лежить, але йому принаймні з ран не тече і, підпертий подушками, він може вже сидіти. Цього року в М'ясниці, перед великим постом, йому сповнилось сім років. Тому мати знов журу має — йому треба перший раз іти до сповіді і гріхи свої сповідати. Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того і часу обмаль. Сніг завчасу, вже на середопістя, сливе весь зійшов. Матвій залишив камінь, а взявся до землі. Сонце пригріло і поле засіріло. День-щодень Матвій у полі. Все нема і нема зайвого часу, щоб запрягти коні і одвезти малого до церкви.
— Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповіді і причастя, — гризеться мати.
А Матвій має вже на те готову відповідь:
— Коли б но всі ми стільки гріхів мали, що він, то й повів не треба було б на землі.
Одначе Матвій вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив драбиняка горохвянкою, запріг конята, окутав Володька кожухом і поїхали до церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церкві, але тепер він уздрів тут щось зовсім нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою. Ледве сягає зір під склепіння бані. Там, у найвищому місці, велике зображення могутнього Бога-Саваофа із золотим сонцем на чолі, що на всі боки розсипає снопи проміння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами намальовані, по кутах бані чотири діди, один з
А в церкві щось там далі правиться, співають кілька дядьків сумних пісень, до вікон проривається, великими стовпами сонце, луна від співу змішується з димом кадила і все разом творить особливий настрій… Володько швидко втомлюється, він би хотів лягти, але лягти не може. Сидить далі на своєму ослончику і далі роздивляється, і далі слухає. Мати тут же, недалеко біля нього, стоїть перед бічною іконою Матері Божої і пильно молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених ланцюжках. Володько спостерігає дивне: йому видається, що очі його матері і очі Матері Божої однакові. Як це гарно, думає він і не може натішитись.
А батько? Завжди він батько. Він стоїть випростано, спокійно, незалежно. Щось горде в його обличчі. Ні один образ не нагадує йому батькового обличчя, хіба отой там високо дід з тією книгою, але і то не такий. У батька ніс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває і прибуває. Володько іноді спостерігає їх. Хор співає: «Да ісправіться молитва моя», так дуже подобається Володькові цей жалібний спів, хоча він і не розуміє його слів…
Служба тягнеться довго, Володько втомлений і розчулений. А коли скінчилась служба, почалось маслосвятіє, Володькові відкривали груди, йому було соромно, мастили його олією. Після батько підніс його разом зі стільчиком до аналою, і тремтячий Володько почав каятись у своїх гріхах. Священик запитав його: «Чим ти згрішив?» А Володько не знає, що сказати. Пригадує багато своїх гріхів, але боїться признатися. І матері не слухав, і Хведота на різні спокуси спокушав, пригадав і річку, і ліс, і млина, і ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому підказує: «Не слухав батька-матері? Заздростив? Не молився рано й ввечері Богу? Не постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?»
Ах, він пропав! Він загинув! Він великий, дуже великий грішник. Усе це було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує більше і рясні краплі сліз посипались з його очей.
«І чого він реве, той бельбас», — думає батько і суворо дивиться на Володька. Мати знов ціла розчулена. «Ах, дитино моя, дитино!» — думає вона. Володько мимрить: «Ні!» Що ні і як ні, він не пам'ятає. Йому хотілось не те сказати, але сказав — ні. Хотів сказати: «Так! Я грішний!» Але разом з тим якийсь інший голос підсказав йому, що ні! Він не грішний, він не зробив нічого, що могло б зватись гріхом…