Волинь
Шрифт:
— Каїне, Каїне! Де брат твій? — питає сам Бог.
— Хіба я сторож мого брата, — відповідає той понуро.
От дивно було тоді. Жити на землі і бачити Бога, чути його голос.
— Тату? А чи були такі часи? — питає батька.
— А як у книзі написано?
— Що були.
— Значить, були. Священні древні книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пішли.
Ох же й мав мороки Володько з тією книгою, але читав її, уперто читав, усі вечори читав, і світовий потоп, і сини Ноя, і ковчег заповіту, і багато, багато іншого, а потім усе то розповів Володько учительці,
Час від часу отець Клавдій викладає у школі «Закон Божий», для кожної групи щось інше: для першої — молитви і науку «як хреститися», для другої — «Старий Завіт» — переглянутий і скорочений, для третьої — Катехизис. Сидить отець у старій, довгій рясі, куняє і ставить питання:
— А скажи-но. Фока, скільки братів мав Іосиф? Фока третьогрупник, він учить Катехизис, але отець Клавдій іноді забуває. Фока встає і мовчить. Він-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Міг і забути.
— Ну? Не знаєш? А хто знає? — питає отець цілий клас.
Підносять руки, а між тим один першогрупник. Отець Клавдій зауважує це і каже:
— Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став і, як сич, надувся.
— Дванадцять! — випалює Володько і дуже вдоволений.
— А може, й знаєш, як вони звалися? — питає байдуже отець Клавдій.
Володько переказує:
— …Гад, Асир, Іосиф і Веніямин, — закінчує він.
— Добре. Молодець! А що то сталося з Іосифом? — питає далі.
Володько оповідає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни фараонові, Іосиф відгадав їх, настав голод, прийшли брати по хліб. Отець Клавдій байдуже слухає, не перебиває, Володько оповідає, всі слухають. У класі тиша глибока. І як Володько скінчив, отець запитав його, чи знає він, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони?
І це він знає. А яка то така найбільша там ріка? «Ніл, Ніл», — каже Володько. А може, він покаже ту ріку отам на карті? Гаразд. Володько йде до карти, спинається на пальці, находить ріку.
— Оце! — викрикнув він і показує довгу жилку на заяложеній карті «Священної землі», що висить у кугі біля шафи.
— Сідай! — каже нарешті, майже суворо, отець Клавдій, що дуже дивує Володька, бо чекав він якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець Клавдій, здається, навіть невдоволений, навіть не глянув на нього, сидить, як і сидів, далі, руки в кишенях, ноги під столом, питає далі третьогрупників. Але цілий клас дивиться на Володька, як на чародія. Навіть третьогрупники. Навіть найстарший і найсильніший Сопрон, і Арйон, і той самий Фока.
Але в неділю, після Служби Божої (Володько, як звичайно, співає в крилосі), о. Клавдій, читаючи різні оповісті, між іншим, зазначує:
— Коли тут є Матвій Довбенко з дерманців, хай задержиться. Хочу з ним поговорити.
Матвій є, і він задержується. Володько й собі задержався з батьком, він, правда, дещо збоку, але все-таки йому цікаво, що то буде, що то скаже батюшка.
А батюшка скинув ризу і виходить. На сходах кілька поважніших дядьків, кілька старших
— Хотів, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого…
— То, — якось дивно завагався Матвій. — Знаєте, батюшко… У мене цей рік така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б… Але…
— Не те, — байдуже каже отець. — Спритний з нього хлопчак. Галову має. Раджу вам віддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього тіснувато.
Матвій зовсім зніяковів:
— То знаєте, батюшко, кебто Бог якось поміг дещо з тій нужди вибитись. Хто своїй дитині ворог… То звісно…
Володько, на жаль, більше не знає, що там казали, бо як тільки почув, що то за нього йде мова, одразу відстав і не знав, чи лишатися, чи тікати. Навколо стільки людей, і багато з них напевно щось чули. Земля під ним хитається, такий сором великий.
А тут ще батько гукає:
— А ходи-но ти! Поцілуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псікуси строїш, а я кажу, щоб більше ставили тебе на коліна.
Володько зняв шапку, поцілував батюшку в руку і стоїть так без шапки. А батюшка каже поважно:
— Но, но! Він у нас молодець. Це каже і учитель і учителька. Тільки худенький. Більше їсти треба! — і погладив хлопця по голові. На прощання ще раз поцілували обидва батюшку в руку і розійшлися.
Матвій мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони обидва вдоволені.
Через кілька днів Матвій поїхав до Крем'янця. Вернувшись увечері, викладає пакунки. Вузлик солі, кусень мила, пачка сірників, ремінь на підмети. А найбільший, у товстому, глиняної барви, папері пакунок, подає несподівано Володькові.
— На. Це тобі.
— А що то є? — питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко біжить до хати, щоб розглянути при світлі. Швидко розгортає.
— О, тату! — тільки й міг проговорити. — Пальто!
І яке гарне! Тепле! На ваті! Підшивка яка! Ах, Боже! Володькові просто не віриться, невже він має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Ціла родина оточила Володька, всі подивляють «пальтішко», як його одразу назвали, Володько чується найщасливішою людиною в світі. Яка втіха, яка надзвичайна радість!
— Чорне? А цікаво, яким покажеться при денному світлі? А підшивка! Мамо, гляньте! Думаю, що то найліпша фланеля.
— Добра, добра, — стверджує мати і обмацує підшивку.
— І гудзики добрі, дивіться… От тільки б попришивати міцніше.
— То я вже завтра зроблю, дитино.
Володько одягав пальто, оглядав з усіх боків, радісно зітхав, скидав, обережно вішав на ключці, щоб за хвилю знов здійняти, знов одягати, знов оглядати.
— Чи часом не задовге? Ні. Акурат. Нижче колін. Може, дещо довгі рукави? О, ні, то так тільки здається, якраз, щоб руки не мерзли. — Обчищав ще раз пальто щіткою і знов вішав на кілку. О, як добре жити на світі! Тепер йому не треба натягати отого латаного матірнього жакета з тими довгими рукавами. Бо хіба ж, дійсно, личить хлопцеві ходити в такому одязі? І дивно, як він того до цього часу не помічав. От, коли б ще чоботи кращі…