"Володар Всесвіту"
Шрифт:
Міцно стискаючи ніж, — свою єдину зброю, — Лимар плив і плив… І так само неквапливо котилися й котилися нескінченні плюскітливі хвилі Південно-Китайського моря.
Розділ V
КОРОНА «ЦАРИЦІ КОСМОСУ»
Першим бажанням Джека Петерсона було кинутися до вікна й вистрибнути на двір: падіння з висоти другого поверху могло кінчитися хіба що переломом ноги, тоді як зустріч з Харвудом у його кабінеті загрожувала далеко більшим.
Але і втеча через вікно, як зрозумів Джек після короткого роздумування, була не менш небезпечною. Навряд чи лишиться непоміченим падіння важкого тіла. До того ж, слід сподіватися, що саме кабінет Харвуда, а вікно — в першу чергу, обладнані найбільш надійним електричним захистом. І ще одна обставина утримала Джека від рискованого кроку: Харвуд прийде сюди удвох з дівчиною, в яку, мабуть, закоханий. Цілком можливо, що вдасться вибрати слушну хвилину й вислизнути звідси слідом за ними.
І знову Джек Петерсон надів «радіошолом». Кімнату сповнило вже знайоме сріблястосіре сяйво, яскраво й багатогранно розкрився понурий світ! Та Джек тепер не захоплювався й не умлівав. Серед хаосу звуків він гарячково шукав голоси Харвуда і невідомої міс. Нарешті почувся голос боса:
— Бетсі, люба, пробачте! Я маю на хвилинку лишити вас… Сміт, я до ваших послуг…
Скрипнули двері. Виразно, наче зовсім поруч з Джеком, зашепотів Сміт:
— Генрі, прибув містер Паркер. Поводь себе з ним достойно, але не здумай бундючитися, як той дурний півень. Паркер коштує півмільярда, і коли він власною персоною припхався сюди — значить, ми виграли!.. А потім, Генрі, навіщо ти морочиш голову з старим кнуром Кніпсом?.. Бетсі — гарненьке дівчисько, але її татусь має не більш як триста мільйонів. Він нам з тобою тепер не до пари.
Харвуд засміявся, — досить неприродно, як здалося Петерсонові:
— П'ятсот плюс триста — вісімсот, друже!.. До того ж, я не маю наміру одружуватися з Бетсі удвох з тобою. Зрозумів?
— Гаразд, гаразд, Генрі! — похопився Сміт. — Я не стану тобі на перешкоді, ти це знаєш. Іди до Паркера. Бетсі я скажу, що ти повернешся за півгодини. Хай погомонить трохи із своїм ковбасником.
Кніпс і Паркер!.. О, ці два ймення знав не тільки Джек Штерсон!.. «Колоніальні товари Кніпса», «Ковбаси Кніпса», «Консерви Кніпса», «Бекон Кніпса», «Натуральний каучук Кніпса» — таку рекламу можна було зустріти в першому-ліпшому місті Старого й Нового світів. Англієць Кніпс був ковбасним королем Англії, а після другої світової війни — одним із найкрупніших акціонерів каучукової «Денлоп раббер» компанії в Малайї.
Американський туз Паркер рекламував себе далеко менше. З нього було досить скромних, чорних з золотом табличок на дверях непоказних будинків Нью-Йорка, Лондона, Парижа і десятків інших столиць. «Паркер Нейшнл Банк» вже не потребував реклами. Жонглюючи мільйонами доларів, він, лишаючись у тіні, контролював чимало крупних компаній і дрібніших банків. Зараз Паркер поставив собі за мету цілком витіснити з Малайї англійців і, в першу чергу, Кніпса. Агенти Паркера нишком, поволі скуповували акції «Денлоп раббер».
Джек Петерсон не знав закулісної діяльності обох мільйонерів. Але він дуже зацікавився можливістю підслухати бесіду, яка, певно, мала велике значення.
Усе той же знайомий
— Ну, тату, справа, здається, налагоджується. Генрі закінчує свої досліди. Я назвала його «володарем всесвіту», а він запропонував мені корону «цариці космосу»!
— Примара оцієї корони коштує мені вже шістсот тисяч доларів! — незадоволено пробуркотів старечий голос. — Знай, Бетсі: отой старий мерзотник Паркер припхався сюди недарма. Боюсь, що він затіває щось недобре. Які можуть бути у нього справи до Харвуда?
— Татусю, ти справді — старенький, дурненький товстун! — збуджено засміялася дівчина. — Генрі мені говорив: слід домовитися з Паркером заздалегідь. Просто, щоб він не заважав. А потім… О тату!.. Інтегратор містера Харвуда і мільйони міс Кніпс!.. Та ми розчавимо Паркера, мов комаху!
— Ну, мільйони ще не твої! — пирхнув містер Кніпс.
Ця розмова була не з цікавих. Джек почав прислухатися до іншої.
— …Як мені доповіли… ви, містер Харвуд… умієте робити бізнес… — нудно тягнув чийсь голос. — Але з Кліпсом… у вас навряд чи щось вийде. Старому невистачає розмаху… Я поінформований, що навіть ті півмільйона доларів, які витрачено вами на оцю лабораторію, були… е-е… просто подаровані вам чарівною міс Бетсі… М-м-м… Я зміг би виплатити за вас неустойку… і… надав би вам можливості побудувати нову лабораторію, не обмежуючи вас у коштах…
Настала пауза. Нарешті прозвучав несміливий, запобігливий голос Харвуда:
— Але я люблю Бетсі, і вона згодна стати моєю дружиною…
— М-м… Я не можу запропонувати вам подібної комбінації, бо дочки у мене нема. От хіба племінниця… Але я пропоную вам дещо краще: того дня, коли ваш апарат почне працювати бездоганно… е-е… ви станете моїм компаньйоном… Ваш інтегратор і мої… е-е… мільйони повергнуть увесь світ до ніг Америки…
Запала глибока мовчанка. Джек тримався рукою за груди, де шалено колотилося серце. Він був присутнім зараз при складанні надзвичайної угоди з далекосяжною метою: підкорити увесь світ! Яким чином? Що ж це за інтегратор такий?..
Джек заплющив очі, і в його уяві пропливли нескінченні стовпчики золотих монет. Блиск металу засліплював. У вухах лунав тонкий дзвін… А потім, немов на екрані кінотеатру, замерехтіли універсальні магазини, комфортабельні машини, швидкохідні яхти…
Петерсон не розумів, що з ним робиться. Він тільки відчув, що може мати все це. І навіть дуже просто. Оволодіти секретом інтегратора. Усунути… так, усунути, — вбити, знищити Харвуда й Сміта. А потім…
Джек подивився на свої великі жилаві руки, і йому яскраво уявилося: вони в крові… Так, це було дуже давно, на фермі, в Техасі. Джека, десятирічного хлопчика, батько примусив зарізати кроля. З того часу Петерсона нудило, коли він бачив кров. Ось і зараз…
Та все одно: перемогло хиже почуття. Джека вже не цікавила розмова Харвуда з мільйонером. Знаючи, що в кабінет боса навряд чи вдасться пролізти ще раз, інженер вирішив не гаяти часу. Наскільки вистачало шнура «радіошолома», він відійшов од інтегратора і, ледве дотягнувшись, дістав зі столу перше, що трапилося під руки, — товсту шкіряну папку. На її обкладинці, у горішньому кутку, світилися золоті готичні літери: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін».
— Вагнер… Вагнер… — шепотів Петерсон, розв'язуючи папку. — Хто такий Вагнер?