Восьме коло пекла
Шрифт:
У західній частині міста також сяяли на сонці численні висотні споруди й комплекси надземного будівництва. Однак ближче до лівого берега архітектура будівель враз мінялася, набираючи вигляду, що будив у Мюнха спогади чогось давно втраченого…
Ця частина міста невпинно наближалася, так ніби вони мчали в якомусь повітряному екіпажі, швидко знижуючись. Он на стрімкому схилі біліє палац з годинниковою вежею. Поруч, серед садів, — старовинні, з похилими дахами, кам’яниці, що тулилися одна до одної, дивлячись десятками вікон на річку. Вежі костьолів і вузенькі вулички, втиснені між будинки.
Вони поминули
Мюнх схопився з крісла й побіг був до дверей, але дужий потиск руки стримав його.
— Куди? Куди ти хочеш іти? — почув він Камин голос. — Адже ти знаєш — це тільки образ.
Він неначе збудився від сну, що на мить зморив його, відібравши тяму.
— Знаю… — кивнув знічено.
Проминули вуличку, побачили майдан, ліворуч нього — палац, праворуч — вишикувались кольорові кам’яниці із стрімкими червоними дахами. Посередині майдану височіла колона. На її вершині — бронзова постать, з мечем і хрестом.
— Це той король.
Мюнх довго мовчки дивився на колону. Коли вона зникла вдалині, мовив:
— Я б хотів побувати там.
Кама вимкнула апаратуру. їх знову обступили сірі стіни круглого лекційного залу.
— Можемо полетіти до Варшави хоч завтра.
— І я побачу все це?
— Аякже. Полетимо звичайною машиною. А може, хочеш тільки втрьох: ти, я і Стеф Мікша?
— Еге ж… утрьох… Тебе звуть Кама? — нараз змінив він розмову.
— Кама. А чом ти питаєш? Ти ж знаєш?
— Що це за ім’я?
— А, розумію. Це ціла історія… Батько моєї матері народився далеко звідси. У місті, що лежить на річці Камі. Мати дуже любила мого діда. Я його майже не пам’ятаю, бачила лише кілька разів, коли ще була мала. Він загинув під час шостої Марсіянської експедиції.
— Марсіянської?
— Авжеж. Полетів за межі Землі на планету Марс. І не повернувся.
— І твоє ім’я — це річка?
— Так.
— Твоє ім’я… поганське? — закінчив він латиною.
— Існує звичай давати дітям імена, запозичені від назв річок, озер, гір, квітів. “Кама” може бути також скороченням від “Каміла”, — ухильно відповіла вона.
— Але ж ти не поганка? — тривожно запитав він.
— Це визначення давно загубило сенс. Коли ти краще пізнаєш наш світ — переконаєшся. Ти здивувався, почувши, що більше немає королів і підданих, багатіїв і бідняків. Але ж потім зрозумієш — це добре. Хоч у нашому житті ще не все досконале, та вже багато чого поліпшено на Землі. Цінність людини визначається не її походженням та йменням, а передусім знаннями та працею, що приносять користь не тільки їй, але й іншим… Ти гадаєш, що мусить бути інакше?
— Томас Мор, святий мученик єдиної церкви божої, про острів такий писав… Христос теж навчав… Це я розумію… Це не суперечить вірі й заповітам господа нашого… Але тут… щось інше.
— Так про це ти й хотів мене спитати? Він звів очі й хвилю дивився їй в обличчя.
— Ні. Не тільки про це… Я хотів, аби ти розповіла мені про себе. Про своє життя.
— Яка?
— Не така, як…
— Як хто?
— Як я. Ти не звичайна дівчина.
— Я не зовсім тебе розумію. Я така сама людина, як і ти. Тільки народилася пізніше, ніж Модестус Мюнх, і світ, у якому я росла, інший: мудріший, кращий, а передусім — вільний від страху.
Він стурбовано ворухнувся.
— Не знаю… чи кращий цей світ. Не знаю… поки що, — мовив. — Але ти інша. Знаю. Це я знаю напевне. Ти сказала: “Я була звичайнісінька дівчина. Я звичайнісінька людина, як ти”. Я тобі вірю, але… це не так. Ти не хочеш себе звеличувати. Розумію, пиха — то гріх. Ти не можеш інакше.
— Що ти верзеш?! Можливо, ти дивуєшся, що я, жінка, — учений, доктор? Але в наш час таких жінок мільйони. А втім, і кілька століть тому, за твого, як ти кажеш, часу, теж були освічені жінки. І навіть раніше. Ти, мабуть, чув про Елоїзу? [8]
8
Елоїза — ім’я учениці й дружини видатного середньовічного французького філософа й богослова П’єра Абеляра (1079–1142), що його католицька церква оголосила єретиком. Елоїза належить до найосвіченіших жінок середньовіччя.
— Елоїза? Я… — він урвав і мовчки дивився на Каму, та раптом, немов засліплений яскравим світлом, затулив очі рукою. — Не кажи так… — ледь чутно прошепотів він. — Я не тому… Не тому, що ти надто мудра чи прекрасна, мов янгол. Не в цім річ. Я знаю, були прекрасні й мудрі. Але ти інша! Скажи, чому ти така добра… до мене? Чому?
Вона не знала, що сказати.
— Але ж… Я така, яка є.
Його очі дивно заблисли.
— Так. Ти говориш, а я слухаю. І вірю. Вірю тобі. Хоча часом ти кажеш дивні речі… Навіть страшні. Кажеш, а я відчуваю — це правда. Дивлюся на тебе, і… хороше мені. Так, ніби я… — він замовк і лише за хвилину додав:—Коли тебе немає, мені зле. Профак Гарда, Стеф, Мікша, Ава, Сан і навіть Ром Балич теж добрі до мене. Але це не те. Скажи, чому саме ти?
— Не розумію. Я… просто я допомагаю тобі пристосуватися до життя у нашому світі. Дбаю про тебе. Таке моє завдання. Я намагаюся робити це якнайліпше, та й годі.
— Хто велів тобі це робити? А може, про це не годиться питати? — раптом зніяковів він.
Кама посміхнулась.
— Чому ж бо! Тут нема чого таїти. Я сама домагалась, аби мені доручили тебе. Вчена Рада інституту погодилась, тому я…
— Ти сама хотіла? — жваво підхопив він.
— Хотіла. Не дивуйся. Випадок, що трапився з тобою, дуже цікавий. Просто незвичайний!
— Випадок? Незвичайний? Так. Незвичайний! І ти теж…
Загув сигнал візофону.
— П’ять! — мовила Кама гасло, і на екрані з’явилось обличчя доктора Балича.
— Привіт тобі, о Камо, далека річко!
— Облиш! Чого тобі?
— Чи не могла б шановна колега бути такою ласкавою і передати мені на годинку свого підопічного?
— Зараз?
— Насмілюсь уклінно прохати. Ти могла б тим часом збігати в басейн. Я щойно звідти. Вода і сонце — мрія. Окрім того… — він багатозначно знизив голос, — я зустрів там Мікшу. Стеф був би в захваті.