Вовчиха

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Якби Санда ще письменна,- кликала за ним Зоя,- тоді не кажу, а так як вона...- й урвала. За хвилинку, неначе не замічаючи, що дівчина сидить блі­да, як смерть, не рухаючись жодним рухом на своїм місці, додала: - Я на Савку нічого не кажу, я лиш питаю: хлопець господарський її не найде? Не знає, де наші поля й де їм межа? Га?

Їй ніхто не відповів.

* * *

Цілих дві неділі ходила Санда запухла, з очима, як цибулі, від плачу за Савкою, але не виплакала ні­чого.

– Що я могла зробити, Юзьку?
– жалілася братові, як він накидався на неї, що вона, мовляв, «мамелючка»,

що всьому піддається, як коняка...

– Що? З хати було втекти хоч на три неділі й на очі не показатися, щоб маму настрашити, що ти втопи­лася... або... або на службу в місто на рік піти та й звідти писати, най дозвіл дає.

Санда заперечувала зітхаючи.

– Не було б добре. Хто знає, чи Савка був би на таке згодився. Йому жінки в хаті треба, а не панської служниці... Та й погано говорили б. Мама перша. Ти знаєш? Тобі добре говорити, ти парубок, та хто знає, яке ще і твоє буде, коли ти захочеш женитися. Ади, що було з Миколою.

– Що було? Те, що хотів. Узяв поле, взяв Ганну, став господарем. Та й що було?

– Мало що до бійки не прийшло, ти знаєш, Микола не жартівливий.

– Тому й мама подалася.

Коли неділь через кілька за Савковими старостами прийшли другі, від молоденького коваля, сталося чи не те саме.

– Кланцатий,- казала Зоя, що так називала кова­лів,- і знов шкаралупа, що лиш маєтку шукає, а не неписьменної дівчини. Маєток забере, дівку мені відішле, та й правуйся з ним. Чим віддасть кошта, як про­грає? Обценьками?
– і розреготалася недобрим смі­хом.- Ідеш, коли чуєш здалека: «кланц, кланц», то зять Жмутів за-роб-ляє... Ой газди ви мої, газди,- звернула­ся вона з погордою до старого Павла й Юзька, що сим разом уже гостро станув за долю сестри, котра лише працювала й мусила працювати, а «з послуху збовваніла», як то він витикав мамі.

– То нехай не слухає!

– І справді! Чого ти така послушна вдалася, Сан­до?
– спитав дівчину й засміявся.- Висип раз мамі дійницю з молоком перед ноги, бехни раз мамі воду у кухні до землі, не замети хати, не біли, не мий горшків, не попрацюй від ранку до вечора, не пери раз, і другий, і третій, а побачиш, що мама пригадає собі, що вже свої молоді дні має за собою. Га? Не так, мамо?
– спитав і зблизився до неї.- Ще не доста накомендирували за свій вік? Доки будете порядних людей з хати відганяти? Вас треба, мамо, як то при війську кажуть, під «ескорт» взяти, та й буде добре. А ти, Сандо, дурна, не плач. Як тебе за твоє б’ють, ти назад бий! Не так, мамо?

Мати дивилася, як на збожеволілого, на свого лю­бимця, а тато знизав плечима.

– Треба якось робити, щоби добре було...- сказав, успокоюючи.- І ковалі живуть, і жінку, й діти годують; і кушніри, що з праці рук живуть, і з неї життя вибира­ють... Так господь кожному дає, але треба й його закону придержуватися. Шануй тата й маму, а буде тобі добре поводитися, каже його наука.

– Сандо, гай!
– крикнув Юзько й вийшов з хати, кивнувши до неї головою.

Але Санда не вийшла. З його слів била правда. Вона чула її в його голосі, вона цілим єством се відчувала, але вона не могла.

* * *

Здалека і з затишка розвідувався через Зоїні зна­йомі жінки, органістиху Антоньову й через фіну один молодий «фінансер», чи не дістав би Санди.

Її скромність і працьовитість були в цілому селі знані. Та й дуже гарний він собі був, що правда, то правда. Коли йшов селом, мов молодий граф, серце ми­ло усміхалось до нього. Коли говорив із нею й загля­дав ув очі, котрі ховала все під «батистовою

з гратка­ми» й «біленькою» як сніг, вона горіла від дівочого сорому, як панська мальва. Та не інакше повелося йому із сватанням, як і попередникам його. Санда не була письменна, хоч знала підписуватися, він належав не менше, як оті, до «шкаралупів», і Санда осталася далі коло родичів, а вони, один по другім, женилися деінде. Найпізніше «фінансер». Санда ставала щораз мовчаливіша, зживалася щораз більше з землею і худобою, щораз віддалялася від матері, притягала до батька і старіла.

* * *

Коли пішло одного разу громом по селі, що настає війна, в хаті Жмутів, як і в інших, настав жах і замішання. Підуть хлопці? Обидва? Юзько й Янко? Миколу, може, лишать. І чи вернуться? Родичі чорніли з жури й жалю. Сама молодь пленталася мов затроєна, а дівча­та плакали... Лиш Санда не плакала. Щось замкнулося в її душі й не допускало до плачу.

Одного дня,- се було по заході сонця,- коли при­йшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька:

– Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...

Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.

– Раз.

– Раз.

– І другий.

– І другий.

– І третій раз.

– І третій раз.

– Дайте руку, най поцілую...

Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:

– Я знаю, що не побачу тебе більше,- кликав крізь сльози.

– Байка, коби не калікою, тату,- зачув батько ко­ло вуха, мов стогін.

Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.

– Мамо!

Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.

– Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.

– Юзьку, Юзьку, мій сину!!!
– пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.

– Тату, мамо, поблагословіть, любі,- заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.

– Сину мій, ангеле... вертай!
– вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.

– Верну! Не плачте!

– Янцю, не йди!
– скрикнула мати.- Не йди, ка­жу, не лишай хоч ти нас, старих...

– Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.

Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовх­нутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.

– Моліться за нас!

Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волок­лася за ним, за «мізинком».

– Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою!
– і з під­нятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гони­ла ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очи­ма на подвір’я.