Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Я дивилась у стелю.
Так, ніби лежала у ванній.
А потім я заплющила очі…
…я заплющила очі, тому що згадала, що тепер на мені лінзи, а в них не можна пускати сльозу.
Ну от.
Якщо в тобі є такий «кошик» — хіба ти можеш відчувати, як пахне сонце в березні, чи дослухатися до музики? Чи просто вискочити під дощ, коли ти того хочеш? Можливо, в «кошиках» інших людей лежить інший непотріб.
До того часу, коли усвідомлюєш, що, викинувши його, ти можеш
Я не помітила, як поруч зі мною присів якийсь дядько. Я б його і не помітила, якби він не дістав із кишені дві мобілки. А згодом — іще одну.
Вони задзвонили майже одночасно. Одну він попросив перечекати хвилин п'ять, у другу говорив довго і суворо про те, що мені не дуже зрозуміло — якісь «відвантаження», і матюкався. На третій сам набрав номер і довго й нервово дослухався до гудків.
Не уявляю, для чого нормальній людині аж три мобілки. Або ж: навіщо людині, котра має аж три мобілки, сидіти ось тут, на майдані, а не, скажімо, в якомусь респектабельнішому місці?
Але це мене не обходило.
Я відволіклась і просто спостерігала за ним. Він усе слухав гудки в третій слухавці, потім нервовим рухом відклав її на лаву, відповідаючи на другий дзвінок.
Говорив довго. Щось там ніяк не могли відвантажити.
Я встигла роздивитися, що та слухавка, на котру він образився, була марки «Vertu», через яку шаленіла власниця мого салону, — вона носила цей шедевр дизайну на золотому ланцюгу і любила не менш, ніж свого песика, якого скрізь і завжди брала із собою.
Діловий дядько відірвав мене від міркувань. Він говорив надто голосно і незрозуміло, а перейти на інше місце не було можливості — все було зайнято.
Я зосередилась…
…Ніколи не можна «готуватися жити», як це робила я і багато моїх знайомих і співробітників. А я майже весь час готувалася, сидячи на дорозі в позиції «низького старту»: років з десять велася напружена і зосереджена підготовка до справжнього життя, до отримання того, на що заслуговую, щойно розпочну жити так, як бажаю.
Я все стерплю.
Я буду чемною, вихованою, я буду старанно виконувати свої обов'язки, робитиму добрі вчинки і віддаватиму борги всім, кому щось винна, — батькам, державі, чоловікові, співробітникам. А вже після того, як усі борги буде сплачено, — почнеться нове життя. З покупки омріяної домашньої техніки, з поїздки за кордон, з понеділка… От якби не ця спокуслива позиція «низького старту», в якій ти стаєш чудовою мішенню для добрячого копняка під зад ногою. Я ледь не розреготалась:
— Хрін воно почнеться!
Добре, що поруч уже нікого не було, адже я сказала це вголос…
…сказала вголос і озирнулась: чи ніхто не почув. І відразу помітила на лаві білий «Vertu»…
Схопила, підхопилась і почала роздивлятися на всі боки: де цей діловий типчик? От ідіот! Як можна бути таким необачним? Я сіла
Телефончик був дуже приємний на дотик — одразу видно, що дорога річ. Не просто дорога, схаменулась я, а така, що мені й не снилося!
Я з острахом поклала слухавку коло себе на лаву — ніби вона моя і не моя. Адже якщо він повернеться, то може запідозрити мене в крадіжці. А так я зроблю вигляд, що нічого не помітила, а з іншого боку — вбережу слухавку від бажаючих поцупити її. Але чи довго мені доведеться сидіти?!
Так.
На чому ми зупинилися?…
На тому, що життя може розпочатися з омріяного ремонту? Чи якихось покупок? Господи, який абсурд!
Та на цьому воно закінчується! На меблях, оббитих шкірою зебри, що їх «виписують» із-за кордону новітні багатії в країні, де заробити чесним шляхом просто НЕМОЖЛИВО (але всі роблять вигляд, що м-м-м… ну… чом би й ні… такі гарні люди… так посміхаються в телекамери…), на їхніх маєтках, напакованих барахлом і непотребом, на їхніх чадах, через яких вони трусяться вдень і вночі, аби ті не підсіли на голку… На всьому тому, що можна купити.
А розпочинається…
Розпочинається з того, чого не придбаєш ні за які гроші.
Воно або є, або немає. І якщо вчасно не схаменешся, ніколи не буде…
Звідкись із ніжним передзвоном пролунала мелодія Вівальді. Я не одразу зрозуміла, що це співає «Vertu». Я вирішила, що варто відповісти: можливо, то телефонує сам господар мобілки.
Тоді я…
…тоді я скажу, щоб він повернувся за нею.
Я обережно натисла на кнопку і притулила слухавку до вуха.
— Чуєш мене? — пролунав звідти жіночий голос. — Знаю, що чуєш!
Я, до речі, розгубилась і мовчала, а голос продовжував майже без жодної паузи:
— Пішов ти під три чорти! Хочеш іще? Так от: мені добре! Я сиджу на березі моря і бачу крабів і чайок! На мені синій купальник. Я дихаю! Ти хочеш знати, чи я повернусь? Так! Я повернусь. Тільки не до тебе! І я не пропаду. Зрозуміло? Затям це і більше ніколи не телефонуй!
Залунали гудки…
Серце моє загупало, мов годинник на міський вежі.
Ніби це сказала я.
Ніби це дійсно сказала я — ще там, три роки тому, в магазині, переповненому людьми. Сказала, покинула візок і вийшла з черги. На сніг.
Три рухи, на які я не здатна…
Я уявила жінку в синьому купальнику на березі моря.
Її голос був спокійним і впевненим. Певно, зараз, висловивши те, що хотіла, вона встала, потягнулася, поглянула в небо, на чайок, і граційно пішла у воду, на ходу заправляючи волосся в тугий гумовий капелюшок.
І всі дивились їй у слід. Бо людина, яка викинула з «кошика» мішки з баластом, — завжди відрізняється від інших, і її вже ні з ким не сплутаєш. Вона перестає бути ініціалами в телефонному довіднику.