Втрачений скарб. Інший світ

Гребнев Григорий Никитич

Вони розійшлися берегом в різні боки, шукаючи зручних місць. З вудочками рибалки просиділи, мабуть, години дві. Сонце піднялося вже височенько. Черговий слиж утопив поплавець у Венберга, і геолог обережно потяг волосінь, коли земля під ним раптом здригнулася. Глухий підземний гул прокотився над озером. Вода в ньому зметнулася і обдала берег бризками і піною. Венберг схопився, розгублено озираючись.

— Землетрус! — вигукнув Петя.

Другий підземний поштовх, значно сильніший, ніж перший, збив Венберга з ніг. Тріск і гуркіт розшматованого ґрунту вдарив у вуха, земля здибилась. Лежачи, Венберг бачив, як до нього, похитуючись і спотикаючись, біг Петя. І знову розлігся жахливий

гуркіт. Сліпучий блиск, яскравіший за сонце, осяяв усе навкруги.

— Дивіться! — заверещав Петя.

Венберг насилу підвівся і сів. У тому напрямку, де було підземне місто, заступаючи похмурий сірий конус Коронної сопки, піднімався величезний стовп багрового полум’я. Біля його підніжжя швидко громадилися клуби чорного і білого диму.

— Арнаутов, Майгін!.. Ніна!

Венберг став навпочіпки, потім випростався і побіг, спотикаючись і розмахуючи руками. Петя догнав його і схопив за рукав:

— Куди ви?

— Туди! Пустіть! Ніна!

— Схаменіться! — крикнув Петя йому на вухо. — Адже там…

Новий вибух не дав йому договорити. Клубок білого полум’я з’явився на місці вогняного стовпа і швидко зник у небі. Пронизливе, скреготливе виття пролунало в повітрі. Венберг не раз спостерігав вибухи і перші викидання “пробки” з кратерів вулканів, але ніколи йому не доводилось бачити, щоб розжарені гази летіли так високо. І все це сталося там, біля підземного міста або навіть під ним… Там, де була Ніна, де були друзі. Відчай і усвідомлення повного свого безсилля скували Венберга. Він не міг дивитися на страшну трагедію, що сталася за три версти від нього і буквально на його очах…

Через півгодини все стихло. Тоді Венберг і Петя пішли до сопки. На тому місці, де було підземне місто, зяяла величезна вирва, справжня безодня, на дні якої щось іще курилося і клекотіло. Вони ходили навколо, сподіваючись знайти хоч уламок, хоч осколок прозорого купола, але нічого не знайшли. Місто наче випарувалося, розпалось на атоми. Все навкруги було покремсане і розкидане.

Що сталося з колонією, яка оселилася в кораблі-місті? Чи встигли вони вибігти до вибуху? Чи… Може, воїн Чингіз-хана все-таки намацав випадково потрібний важельок у будці локомотива?

Спустився вечір. Змучені, обірвані, голодні сиділи Петя і Венберг біля вогнища. Венберг нерухомими очима дивився на вогонь і, здавалось, бачив, як непоборний натиск вулканічних газів мне, плавить, давить, розкидає оболонку зоряного міста, як гинуть у всепоглинаючому полум’ї люди… Ніна… Але одразу ж заступаючи це видіння, перед ним сплив образ Арнаутова, коли той впевнено казав: “…кінець кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…” І, наче у відповідь на його думки, Петя раптом сказав уголос:

— Може, вони все-таки полетіли туди, в “інший світ”?

Венберг подивився на нього запалими від утоми очима.

— Все може бути, Петю. Все може бути…

ЕПІЛОГ

Ось що розповів мені шановний Григорій Миколайович Венберг. Я не міг не вірити йому — дуже вже логічно і послідовно виклав геолог історію відкриття дивовижного підземного міста. Він не просто розповідав, а докладно, з любов’ю, я б навіть сказав — натхненно описував усі деталі цієї дивної історії. Венберг пам’ятав силу-силенну подробиць, а його оповідання про “живі портрети” й інші чудеса корабля-міста вразили мене не тільки фантастичністю, але й точністю опису. Так могла розповідати тільки людина, що бачила все це своїми очима. І все-таки… все-таки це дуже дивно.

Зауважу,

до речі, що прапорщик Петро Благосвєтлов загинув у 1915 році під час наступу Брусилова.

Можливо, мої скромні літературні здібності не дозволили мені повністю відтворити портрети дійових осіб — якогось, тепер забутого, “ракетного конструктора” Арнаутова, богатиря-геолога Майгіна та інших, — але, коли Григорій Миколайович розповів мені про них, я чітко уявив собі кожного.

Що сталося на зоряному кораблі у той пам’ятний липневий ранок? Григорій Миколайович висував кілька припущень. Можливо, Арнаутов, як звичайно, спустився у “трюм” і разом з Майгіним вивчав машини і механізми. Десь у рубці керування він випадково повернув якийсь важіль або натиснув яку-небудь кнопку… Або, може (хто його знає?), Суо стряхнув з себе пригніченість та горе і вирішив сам повести корабель назад на свою далеку батьківщину… Або… Може, справді сталося виверження, яке цього разу знищило чудесний корабель… Усе може бути, як сказав Григорій Миколайович.

Я вирішив докладно записати розповідь Венберга і, як бачите, виконав своє рішення. Запуск космічних радянських ракет і близький політ людини на Місяць надали мені впевненості, що історія, яку розповів мені старий геолог, може зацікавити читачів. Ось чому я не тільки зробив цей запис, а й опублікував його…

Яг автор повісті, мало вірю в те, що якісь люди у 1913 році полетіли на зорельоті у світовий простір. І все-таки мушу сказати, що дедалі частіше замислююся над цією фантастичною історією, все частіше ловлю себе на дивних роздумах:

“А що, як це правда?.. Що, коли Костянтин Арнаутов, цей полум’яний послідовник Ціолковського, все-таки підняв угору чарівний зореліт і разом із своїми супутниками лине тепер крізь безодню світового простору до якогось чудесного “світу далеких людей” або вже давно долетів до нього?… У нас немає з ним радіозв’язку? Але ж його немає з жодним небесним тілом, населеним розумними істотами. Чи виходить з цього, що таких населених світів у Всесвіті немає?..”

Моя уява іноді чітко малює надзвичайні події. Я постараюсь описати їх. Я бачу, як у темному небі астрономи Землі знаходять малюсіньку нову зірочку, не позначену в жодному атласі неба… Зірочка переміщується і буквально на очах у здивованих спостерігачів змінює свій розмір. Минає доба, друга, третя, зірочка розгоряється все яскравіше й яскравіше, поки не перетворюється у гігантський супутник Землі, який ніхто не запускав з нашої планети…

Мільйони людей неозброєним оком бачать “новий Місяць”, що так раптово з’явився з глибин Всесвіту… У потужні телескопи астрономи вже побачили, що це не небесне тіло, а штучна споруда, яка своєю формою скидається на плоско-випуклу сочевицю, оточену соплами ракет…

Нарешті зореліт на дуже сповільненій швидкості м’яко планерує над Землею і йде на посадку… І ось уже мешканці цілинних земель Казахстану або Алтаю бачать, як над їхніми ланами ширяє величне “зоряне місто”…

Уява! Вона може бути і зрадником і другом… Тут вона виявляється другом і, не розпалюючи мене повільним вогнем, переносить на Внуковський аеродром, куди вже доставив пасажирів зорельота земний гігант ТУ-114… Тут я одразу пізнаю Костянтина Арнаутова (мені здається, я пізнав би його, коли б навіть побачив на зустрічних сходах ескалатора московського метро). Він зовсім не змінився і не постарів (хто знає, може “там” люди живуть тисячоліття і сорок п’ять років для них те саме, що для нас сорок п’ять днів?). Він і досі схожий на капітана Немо, але подібний до блискавок погляд його чорних очей свідчить про невгасиме полум’я неспокійного серця і про те, що його очі бачили життя, подібне до нашого прекрасного майбутнього…