Втрата

Барклей Лінвуд

— З’ясувалося, що з нею буде все окей.

— Що-що?

— Вони зробили ще одне обстеження і дійшли висновку, що первісний діагноз був помилковим. Вона не помирає. З нею буде все гаразд.

Ролі здавався приголомшеним.

— Я не второпаю, про що ти говориш?

— Я тобі кажу, що з Тес буде все окей.

— Але ж, — сказав він, — лікарі повідомили їй, що вона вмирає. А тепер вони кажуть, що помилилися?

— Ти мене дивуєш, — сказав я. — Адже це не та новина, яку я назвав би поганою.

Ролі закліпав очима.

— Ні, звичайно ж. Це чудова новина. Це ліпше, аніж спочатку одержати добру новину, а потім погану, я думаю.

— Атож.

Ролі подивився на свого

годинника.

— Пробач, мені треба йти.

Мені також час було йти. Мій урок із письмової творчості мав початися через хвилину. Останнім завданням, яке я їм дав, було написати листа комусь такому, з ким вони незнайомі й сказати цій особі — реальній або вигаданій — щось таке, чого вони б не могли сказати нікому іншому. «Буває так, — сказав я їм, — що незнайомцеві набагато легше зізнатися в чомусь дуже особистому. Це так, ніби ти ризикуєш набагато менше, коли відкриєшся комусь, хто тебе не знає».

Коли я запитав, хто зголошується почати першим, на мій превеликий подив, руку підняв Бруно, найбешкетніший розумник у класі.

— Бруно?

— Так, сер, я готовий.

Зголошуватися першим або навіть зробити домашнє завдання було вельми нехарактерно для Бруно. Я насторожився, але водночас був заінтригований.

— Гаразд, Бруно, починай.

— Дорогий «Пентгаузе»…

— Годі, — сказав я. У класі вже реготали. — Це має бути лист до когось такого, кого ти не знаєш.

— А я нікого не знаю в «Пентгаузі», — сказав Бруно. — І я все зробив так, як ви нам сказали. Я написав їм про те, чого не сказав би нікому іншому. Своїй мамі принаймні.

— Твоя мама, либонь, проковтнула жердину, — захихотів хтось.

— Ти був би радий, якби твоя мама була такою, — сказав Бруно. — А не бочкою на двох ногах.

— Ще є охочі? — запитав я.

— Е ні, стривайте, — сказав Бруно. — Дорогий «Пентгаузе», я хотів би розповісти тобі про одного свого близького друга, якого я відтепер називатиму містер Джонсон.

Хлопець на ім’я Раєн мало не впав зі свого стільця від реготу.

Як і завжди, Джейн Скейвуло сиділа в кутку класу, дивлячись у вікно знудженим поглядом і з таким виразом, ніби все, що відбувається в цьому класі, не заслуговує на її увагу. Сьогодні вона, мабуть, мала слушність. Із виразу її обличчя можна було зробити висновок, що їй хотілось би бути де завгодно, тільки не тут, але, якби я міг подивитися на себе в дзеркало, то, певно, побачив би на своєму обличчі такий самий вираз.

Дівчина, яка сиділа перед нею, особа сумирна й догідлива, якщо у школі взагалі такі існують, підняла руку:

— Дорогий президенте Лінкольне, я думаю, ви були одним із найбільших президентів, бо ви боролися за визволення рабів і за те, щоб усі були рівні.

Далі її послання було в такому самому дусі. Учні позіхали, закочували очі, і я подумав, що це просто жахливо, коли ти не можеш щиро написати про Авраама Лінкольна, не будучи при цьому схожим на тупого йолопа. Поки вона читала, я відчував, як думки мої розбігаються, а перед моєю уявою виникають різні епізоди з життя славетного президента.

Я звернувся до ще кількох учнів із пропозицією зачитати свої завдання, а наостанок — до Джейн.

— Я пас, — сказала вона.

Та коли урок закінчився, вона, виходячи з класу, поклала на мій стіл аркуш паперу.

«Дорогий Невідомо-хто!

Це лист від одного Невідомо-кого до іншого Невідомо-кого, і ніякі імена тут непотрібні, бо ніхто насправді не знає нікого. Ім’я нічого не додає людині й нічого від неї не відбирає. Світ складається з людей, які чужі одне одному. Їх мільйони й мільйони. Кожен — незнайомець для будь-кого іншого. Іноді нам здається, що ми знаємо інших людей, зокрема тих, хто нібито нам близький, але якби ми справді їх знали, то чому б так часто дивувалися з того паскудства, яке вони витворяють? Так, наприклад, батьки часто дивуються з того, що

влаштовують їм їхні діти. Вони годують їх і піклуються про них від немовляти, відбувають із ними кожен свій день, уявляють їх собі такими собі довбаними ангелятами, а потім одного дня копи приходять до їхній дверей і кажуть: «А вгадай-но, татусю, чого сьогодні накоїв твій коханий нащадок? Твій улюблений синок сьогодні розтрощив улюбленому синочку іншого батька голову бейсбольною битою». Або якщо ти мала дитина і думаєш, що життя твоє до біса щасливе, то, може статися, одного дня той паскудник, якого ти вважав своїм батьком, помахає тобі рукою і скаже: «Прощавай, мій хлопчику, нехай твоє життя буде щасливим». А ти подумаєш, і що ж це за хріновина діється на цьому білому світі? І тому, коли через кілька років твоя матуся почне жити з іншим великим придурком, і він здається тобі цілком нормальним, ти все одно знаєш, що цьому скоро настане кінець. Ось таким воно є життя. Жити — це постійно запитувати себе: а коли ж усьому настане кінець? Бо навіть якщо він не настає довго-довго, ти однаково знаєш, що він настане. Усього тобі найкращого, Невідомо-хто».

Я прочитав це двічі, а потім угорі своєю червоною авторучкою намалював велику літеру «А». [24]

Я хотів під час обідньої перерви знову заїхати до крамниці Памели й побачитися з Синтією, та коли йшов до свого автомобіля, що стояв на паркувальному майданчику вчительського корпусу, то побачив, що Лорін Велс ставить свою машину на порожнє місце поруч із моїм, кермуючи однією рукою, а другою притискаючи до вуха мобільний телефон.

Мені щастило уникати зустрічей із нею протягом двох останніх днів, і я зовсім не хотів розмовляти з нею тепер, але вона вже опускала шибку свого вікна і підняла підборіддя в моєму напрямку, все ще тримаючи біля вуха свій телефон і подаючи мені сигнал зачекати. Вона зупинила машину, сказала: «Я на секунду» в слухавку телефону, а тоді обернулася до мене.

24

Найвища оцінка за американською п’ятибальною системою.

— Привіт, — сказала вона. — Я не бачилася з вами відтоді, як ви знову поїхали зустрічатися з Полою. Вас знову показуватимуть на шоу?

— Ні, — сказав я.

На її обличчі з’явився вираз розчарування.

— Це погано, — сказала вона. — Адже це могло б вам допомогти, еге ж? То Пола сказала вам «ні»?

— Нічого подібного, — сказав я.

— Послухайте-но, — сказала Лорін. — Ви можете зробити мені одну приємність? Це забере у вас одну секунду. Ви можете сказати: «Привіт!» моїй подрузі?

— Що?

Вона піднесла мобільник до мого обличчя.

— Її звуть Рашель. Ви лише привітайтеся з нею. Ви скажіть їй: «Привіт, Рашель». Вона помре, коли я скажу їй, що ви той самий чоловік, чия дружина була на тому шоу.

Я відчинив дверці свого автомобіля і, перш ніж сісти в нього, сказав:

— Займіться ділом, Лорін.

Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом, а потім закричала достатньо голосно, щоб я почув її слова крізь скло автомобіля:

— Думаєте, ви казна-яка цяця, але ви ніхто!

Коли я приїхав до крамниці Памели, Синтії там не було.

— Вона телефонувала й повідомила, що чекає слюсаря, — сказала мені Памела.

Я подивився на свого годинника. Було близько першої. Я прикинув, що якби слюсар прийшов учасно, то він би пішов о десятій, об одинадцятій щонайпізніше. Я потягся в кишеню по свій мобільник, але Памела запропонувала мені скористатися телефоном, який стояв на прилавку.

— Привіт, Памело, — сказала Синтія, коли відповіла на дзвінок і побачила номер, що висвітився на дисплеї її мобільника. — Пробач мені. Я вже їду.