Втрата
Шрифт:
Я не міг цього знати. І незнання цього було чимось таким, із чим мені віднині доведеться жити.
Обоє ми, звичайно, на роботу сьогодні не пішли. Вона взяла собі відпустку в крамниці одягу на невизначений час, а я зателефонував до школи сказати, що мене не буде протягом кількох наступних днів, і їм ліпше замінити мене кимось з учителів, які мають вільні уроки. Хоч би кого вони знайшли мені на заміну, нехай йому щастить із моєю командою, подумав я.
— Відтепер я більше нічого від тебе не приховуватиму, — сказав я Синтії. — А сталася
Вона зупинилася, перш ніж вийти з кухні, але не обернулася, щоб подивитись на мене.
— Я щойно розмовляв із дружиною Дентона Ейбеґнела, — сказав я. — Він зник.
Вона трохи повернулася в один бік, так ніби з неї вилетів подмух повітря.
— Що вона сказала? — ніби через силу запитала Синтія.
Я їй усе розповів.
Вона постояла там ще хвилину, обперлася рукою об стіну, щоб відновити рівновагу, а потім сказала:
— Я повинна йти в похоронний дім, щоб ухвалити там останні рішення.
— Звичайно, — промовив я. — Хочеш, щоб я пішов із тобою?
— Ні, — сказала вона й пішла.
Протягом кількох хвилин я не знав, що з собою робити, у мене не було іншого діла, крім тривоги.
Я прибрав на кухні та навколо будинку, спробував, але без особливого успіху, міцніше закріпити телескоп Ґрейс на його штативі-тринозі.
Коли я повернувся в дім, мій погляд зупинився на двох коробках із-під черевиків на кавовому столику, які Ейбеґнел повернув нам учора. Я взяв обидві, приніс їх на кухню і поставив там на стіл.
Я почав діставати з них речі, одну за одною. Так само, мабуть, робив і Ейбеґнел, подумав я.
Коли Синтія, бувши ще дівчинкою-підлітком, забирала речі зі свого будинку, вона поскладала в ці коробки головним чином усіляку всячину, яку повигрібала з шухляд, зокрема й з тих шухляд, що були в нічних столиках її батьків. Як і більшість маленьких шухляд, вони були наповнені безліччю всілякого дріб’язку, важливого й неважливого, якимись монетами, ключами, про які давно ніхто не знав, що ними можна відкрити, були там також квитанції, купони, вирізки з газет, ґудзики, старі ручки з перами.
Клейтон Бідж не був сентиментальним, але він зберігав такі дивні речі, як вирізки з газет, наприклад знімок баскетбольної команди, до якої входив Тод. Але найбільше його цікавили ті публікації, в яких ішлося про риболовлю. Синтія розповідала мені, що він читав на спортивних шпальтах газет новини про змагання з риболовлі, а в РОЗДІЛі туризму — про глухі озера, де риби було стільки, що вона сама стрибала в човен.
У коробці було з півдесятка таких вирізок, що їх Синтія, певно, витягла з нічного столика Клейтона багато років тому, перед тим як усі меблі з будинку й сам будинок були продані, і я запитав себе, коли вона нарешті зрозуміє, що немає жодного сенсу зберігати їх далі. Я розгорнув кожну пожовклу вирізку, з великою обережністю, щоб не порвати їх і подивитися, про що в них ідеться.
Дещо в одній із них привернуло мою увагу. То була вирізка з газети
Ось чому мені здалося дивним, що замітка з розділу новин, ніяк не пов’язана з вудінням риби на штучну мушку, залишилася.
Вона була не більш як два дюйми завдовжки:
«Поліція не має жодної зачіпки щодо смерті загиблої внаслідок дорожнього інциденту Коні Ґормлі, 27 років, із Шейрона, чиє тіло було скинуте в канаву біля магістралі США-7 і знайдене там уранці в суботу. Слідчі думають, що Ґормлі, неодружена жінка, яка працювала в «Пончиках Данкінґа» в Торингтоні, йшла понад шосе поблизу Корнволського мосту пізно ввечері у п’ятницю, коли її збила машина, яка мчала на південь.
Поліція припускає, що водій автомобіля скинув тіло з дороги в канаву, мабуть, для того, щоб його знайшли значно пізніше».
Чому, дивувався я, усе навколо розповіді про риболовлю було так акуратно обрізано, а цю коротеньку замітку залишено? Датою, проставленою вгорі газетної сторінки, було 15 жовтня 1982 р.
Я міркував над цим, коли почув стук у двері. Я відклав вирізку вбік, підвівся зі свого стільця й пішов відчиняти.
Кейша Сейлон. Ясновидиця. Та сама жінка, з якою нас звело телебачення і яка так несподівано втратила свою спроможність спричиняти надприродні вібрації, коли режисери відмовилися видати їй чек на велику суму.
— Містер Арчер? — запитала вона.
Вона й тепер була вдягнена, всупереч звичаям своєї професії, у строгий костюм ділової жінки, без хустки, без величезних сережок-обручів.
Я стримано кивнув.
— Я Кейша Сейлон. Ми з вами зустрічалися на телебаченні.
— Пам’ятаю, — сказав я.
— По-перше, дозвольте попросити у вас пробачення за те, що там сталося. Вони пообіцяли заплатити мені за мій клопіт, і це призвело до непорозуміння, і дуже прикро, що воно сталося у присутності вашої дружини, місіс Арчер.
Я не сказав нічого.
— Але хай там як, — сказала вона, — а я справді хотіла поділитися деякими відомостями з вами та з вашою дружиною, що могли б допомогти їй у пошуках її зниклої родини.
Я все ще мовчав.
— Можна мені увійти? — запитала вона.
Я хотів зачинити двері перед самим її обличчям, але потім пригадав, що сказала мені Синтія, перед тим як ми збиралися вперше зустрітися з цією жінкою, що навіть якщо ти виставиш себе несосвітенним йолопом, цього не слід боятись, коли існує шанс, хай навіть один-однісінький шанс із мільйона, почути щось корисне для себе.