Вулиця Без світання
Шрифт:
— Як вас звати? — спитав парубок.
— Павлюк. А вас?
— Дем'янко.
Хазяїн дістав з розсохлої шафки в кутку банку американської тушонки, окраєць чорного хліба, а з-під ліжка — пляшку з каламутною рідиною. Поставив усе це на стіл.
— Поснідаємо,
Каламутна рідина виявилася дуже міцним самогоном-перваком. Павлюк непомітно заволодів пляшкою, підливав та й підливав у склянку господареві. Сам же намагався пити якомога менше. Така тактика швидко дала свої наслідки. Рухи Дем'янка втратили чіткість, язик почав заплітатися. Молодий чоловік став багатослівний, відвертий. Із зайвими, зовсім не пов'язаними з справою
Дем'янко схилив голову, втупився у пляшку з самогоном.
— Розумію, — співчутливо сказав Павлюк, поклавши руку на плече парубкові. Відчув, як той здригнувся від несподіваного дотику. — Ви мені допомогли, а я не люблю залишатися в боргу. Звіртесь на мене, і ми влаштуємо ваше життя. Ви ще потрапите за кордон, побачите світ і не раз згадаєте мене добрим словом… А тепер вип'ємо ще.
— Вип'ємо, — важко мотнув головою остаточно сп'янілий Дем'янко. — Дістаньте з-під ліжка ще одну пляшку.
XI. ВОВК СЕРЕД ЛЮДЕЙ
Богданна Багрій сиділа в чайній села Виліска, що простяглося вздовж шосе Кленів — Дрогобич. Чайна містилася в маленькій, брудній, обклеєній злинялими шпалерами кімнаті з одним вікном. Крім Богданни, тут був поштар у формі, літній селянин у брилі, з люлькою в зубах та троє проїжджих — їхній грузовик Богданна бачила біля чайної, коли заходила. Ці троє зупинилися перекусити. Один з них, худорлявий чоловік, виймав із солдатського мішка всілякі припаси. Лівий рукав його куртки був засунутий у кишеню, але й однією правою рукою він управлявся не гірше, ніж інші двома, спритно виймаючи з мішка і розкладаючи на столі сало, варені яйця, домашньої випічки хліб.
— Півлітра? — лаконічно спитав однорукий.
— А чи не забагато, Стефане? — заперечив другий у потертій шкіряній куртці.
— По сто мало, по двісті багато, вип'ємо двічі по сто п'ятдесят, — пожартував третій, високий на зріст, пишновусий, з чорним чубом.
Однорукий Стефан щось заперечив, але Богданна перестала прислухатися до їхньої розмови. Чоловік, на якого вона чекала, мав ось-ось з'явитися в чайній. Він підійде до стойки, попросить три пачки «Махорочних», коробку сірників і піде. Хвилин через п'ять Богданні треба вийти слідом і попрямувати ліворуч по шосе. Він чекатиме її. Дівчина віддасть йому пачку грошей і записку. Після цього попутною машиною повернеться в Кленів і скаже пан-отцю Іваньо про те, що його доручення виконано. От і все.
Богданна крадькома глянула на годинник. Невідомий чомусь запізнюється. На цілих п'ятнадцять хвилин.
Побоювання її виявились даремними. Двері широко розчинились, і на порозі з'явився красивий, високий на зріст паруб'яга в довгому піджаці, зелених бриджах із шнуровкою і добротних чоботях з високими і рівними, як пічні лимарі, халявами.
Новий відвідувач підійшов до стойки, простягнув буфетникові затиснені в кулаці гроші і сказав:
— Три пачки «Махорочних» і коробку сірників.
Почувши його голос, однорукий Стефан поволі підвівся. Богданна побачила, як зблідло його обличчя.
— Довгий! — промовив він переривчастим голосом. — Довгий!
Чоловік відскочив од стойки, обернувся до Стефана. На сполотнілому, без кровинки, обличчі Стефана горіли сповнені зневагою очі. Пальці правої руки його стискались і розтискалися.
— Довгий! — повторив Стефан. Почуття ненависті примушувало його знову й знову вимовляти це ім'я. — Нарешті, ми таки зустрілися, Довгий.
Він підвівся і, мов сліпий, перекинувши стіл, пішов на здоровила.
Але Довгий вже опам'ятався. Швидким рухом він шпурнув під ноги Стефанові стілець і вискочив за двері. Знадвору почувся скрегіт засува.
Якусь мить Стефан стояв приголомшений, мов не розуміючи, що сталося. Потім кинувся до дверей, навалився на них усім тілом, почав гатити кулаками.
— Ой люди! — лементував Стефан, і крик його різонув Богданну по серцю, стільки було в голосі однорукого люті, ненависті, туги. — Втече! Вте-е-ече!
Товариші його налягли на двері плечима. Але дошки й засув були міцні.
Тоді Стефан схопив за ніжку високий табурет і щосили вдарив ним по вікну. З дзенькотом посипалися шибки, розлетілася рама. Незважаючи на гострі осколки, що стирчали з рами, Стефан вискочив через вікно. На вулиці залупав його схвильований голос.
— Дер-ж-и-и! Бандита держи!
Пишновусий товариш Стефана теж виліз через вікно і відсунув дверний засув.
Те, що побачила Богданна, вийшовши на високий ґанок чайної, мимоволі нагадало їй облаву на вовків, про яку розповідав дід. За старих часів бувало знавіснілі від голоду вовки забігали в село, і тоді проти них піднімалися всі жителі.
Так було і зараз.
Довгий щодуху мчав до лісу, який темнів на віддалі кілометра від шосе. За бандитом на чималій відстані біг Стефан. А за Стефаном селяни з сокирами, вилами, дрючками. З деяких хат вискакували молоді хлопці з гвинтівками. Чоловік у пілотці, в солдатському одязі, але без погонів, розмахуючи пістолетом, подавав команду.
«Яструбки», догадалася Богданна. Так місцеве населення називало сільські загони самооборони, організовані для боротьби проти бандитських ватаг, які ще тинялися по лісах зразу після війни.
«Яструбки» явно недооцінювали передбачливості й хитрості ворога, сподіваючись взяти його живим. Лісові хижаки звичайно ходили трійками — «бойовками». Так було і зараз. Довгий подався в село, щоб зустрітися з Богданною, а спільники його засіли на узліссі, ведучи спостереження за селом і шосе.
Коли «яструбки» наблизилися до лісу, звідти вдарили кулеметні черги. Бандити прикривали відхід Довгого. Перевага була на їхньому боці. Лишаючись неушкодженими в своєму зеленому укритті, вони прострілювали галявину між лісом і шосе. «Яструбки» залягли. Тільки Стефан біг далі. Але чоловік у пілотці наздогнав його, збив з ніг, притиснув до землі — і саме вчасно: поряд свинцевий струмінь збив куряву.