Xронос
Шрифт:
Хрономейстер приставив свою цяцьку до міцного татуйованого плеча вбивці, промимрив молитву. На слові «Амінь» перед очима у Марка потьмарилося, а потім світ вибухнув потоком якогось сірого піску чи то збожеволілих молекул. Усеньке тіло, здавалося, стислось у мікроскопічну точку, а потім роздулося й вивергнуло себе назовні. Марк фізично відчував, як розкладається кожна його клітина. Він гадав, що ця концентрація пережитого болю і є смертю, але зненацька все закінчилося. Він очуняв, коли тіло ще спазмувало. Хрономейстер припинив його судоми якимось уколом, граційно вклонився в бік ілюмінатора, наче тореадор-переможець прекрасній
У дзеркальній поверхні ілюмінатора відбивалося зморшкувате лице з переляканими і налитими кров’ю очима. В анусі пекло. Боліли пеньки зубів. Крутило коліна. Марк тяжко закашлявся, підніс руку до обличчя, помацав його й аж тепер усвідомив, що цей восковий мрець в ілюмінаторі — він сам.
Додому його доправили в інвалідному візку. У тілі Марка розцвів цілий букет болячок, так наче всі його гріхи уп'ялися паразитами в його органи: туберкульоз, поліартрит, геморой, атеросклероз. Далося взнаки все — і стероїди, завдяки яким колись накачався, і кокаїн, на який присів між другою і третьою ходкою, і дешевий коньяк, який дудлив в останні роки. Уставати з крісла він міг, але суглоби дуже боліли при пересуванні.
Марк дотягся до оцупка сигарети, яку ще тиждень тому тримав своїми міцними жовтими зубами. «Усі ці речі переживуть мене», — подумав із гіркотою, оглядаючи свою занедбану квартиру. Він зазирнув собі за пазуху і помітив, що всі татуювання на обвислій шкірі «потекли», наче туш на заплаканих дівочих очах. Але не це його нажахало. Найстрашніше було те, що ця остання умовна ходка не додала жодного рукотворного візерунка, жодної декорації його тілу. Вона була блискавичним зануренням у порожнечу. Вона спустошила і виснажила його, як жоден із попередніх — реально відбутих — строків.
Марк завжди вважав, що в тюрмі теж можна жити. І він там жив, проживаючи різні стани і настрої — радість, лють, страх, голод, холод, хворобу, одужання, надію, розчарування. Він вдихав, видихав, ходив, сидів, лежав, стояв, присідав, відтискався від підлоги, їв, випорожнювався. Він міг учинити підлість і постраждати від чужої підлості. Він ризикував, був щохвилини включений у психологічну й фізичну боротьбу за виживання. Він слухав примусові лекції якихось заїжджих проповідників, з яких потішалися зеки. Він діставав ліки й порножурнали для співкамерника. Він навіть грав у тюремній шаховій лізі. Його відсидки були його повнокровним досвідом, який він, попри все, цінував. Вони повнили його спогадами.
А що він міг згадати про хроноферез? 12 утрачених років, які не прожив ні на йоту! Жодного спогаду, окрім кількох секунд вселенського болю. У хроніці існування Марка утворилася грандіозна чорна діра. Здавалося, вона розширювалася, стрімко заміщаючи його приватний світ пусткою. Цього дня вислів «вирвані роки» набув для нього нищівної конкретики.
Він безсило затягнувся своїм недопалком — просто щоб через дим діткнутися себе колишнього. Груди здушив кашель. Він сплюнув на долоню трохи крові. У тюрмі Марк справді міг жити. Але цього разу його обікрали, позбавивши навіть права на тюрму. Рештки життя витекли з нього через пекельний портал, прокладений злою іграшкою хрономейстера.
Марк Патон підкотився на візку до вікна й підважив носаком черевика блок паркету. Басова струна лисніла в заглибині підлоги гадюкою, готовою до стрибка. За вікном загусав вечірній
Він довго бив себе по голові скоцюрбленими кулаками, пробуючи витрясти звідти цей смог. А коли геть знесилів, то в його каправій душі зродилося бажання помолитись. Марк Патон на прізвисько Удав не знав жодної молитви, тому помолився як міг:
— Боже, мені хана. Якщо ти є і якщо тобі не насрати… треба щось рішать.
Серпень 2042
Куряча мить
Боло стояв перед фанерним столом начальника цеху. Начальник з-під лоба свердлив Боло недобрим поглядом. Боло не знав, куди подіти свої великі вузлуваті руки. Потягся було до носа, щоб пощипати в ньому довгі волосини, але в цю мить згадав, що старенька мати радила йому утримуватися від поганої звички, аби він справив добре враження під час співбесіди. Боло утримався, і в результаті його рука, недонесена до точки призначення, повисла в незрозумілому жесті.
— Ви хотіли мені щось сказати? — наїхав начальник цеху.
Боло спробував згадати, чи радила мати вимовляти на співбесіді якісь слова. Боло не міг цього згадати. Тож Боло вирішив діяти на свій страх і ризик.
— Я… — почав було Боло, але несподівано замислився і змовк.
— Ви?.. — очікував начальник.
— Я хочу цю роботу, — не вірячи сам собі, випалив Боло.
Боло не хотів цієї роботи. Боло не хотів жодної роботи. Боло волів би й далі гратися своїми іграшками. Але мати казала, що вона вже стара, тож йому треба подбати про себе самому. Боло почухав пархату лисину, щоб якось використати так недоречно підняту руку.
— Скільки вам років? — застав зненацька начальник.
— Вісім, — відповів Боло після тривалої паузи.
— Коли це вам було вісім? — єхидно скривився начальник.
— Мені завжди вісім, — твердо випалив Боло (що-що, а свій вік він знав точно).
— А чому в паспорті написано, що ви народилися півстоліття тому?..
Запитання повисло в повітрі. А тим часом Боло казав правду. Його розумовий розвиток з невідомих науці причин зупинився у восьмирічному віці. При цьому тіло Боло продовжувало свій поступ деградації згідно із загальнолюдськими нормативами. Начальник цеху відчув саме цю невідповідність віку тіла вікові свідомості — інфантильний вираз очей і невпевнені рухи у виконанні вельми підтоптаного чолов'яги. Запала незручна мовчанка.
«Ідіот — значить, можна платити за найнижчим розрядом», — зметикував начальник цеху. Він раптом відчув до Боло деяку поблажливість.
— Ви ще граєтеся пістолетами? — спитав начальник примирливо.
— І пістолетами, і машинками, і…
— Це вміння вам знадобиться. Ваша робота полягатиме в тому, щоб натискати на курок хрономата. І все. Нічого складного. Платимо негусто, але чим багаті, як то кажуть… Ви готові?
— Готові, — відповів Боло з бадьорим полегшенням — за себе і за маму.