Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.
«Все йде чудово, — думав він. — І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».
Коли Адалія Петрівна повернулась, Окайомов читав Санині листи, зігнутим пальцем змахуючи непрошені сльози.
На столі була розгорнута
Астангов випростався і потер пальцями втомлені від сонця очі.
— На жаль, карта не відповідає на питання: чого він сюди прибув? І чим довше я дивлюсь на карту, тим більше бачу об'єктів, які можуть його цікавити. Так, чого він прибув?
Це питання, поки на нього немає ясної відповіді, і визначає перший етап нашої роботи.
— А можливо, наше місто — це тільки обманний маневр, і він перебереться кудись інде? — висловив припущення Потапов.
— Не думаю, — помовчавши, сказав Астангов. — Якщо вже вони вирішили скидати його так далеко від кордону, то їм не було потреби рискувати тільки заради того, щоб нас обдурити, їхній розрахунок, по-моєму, такий: висадка в глибині нашої території з метою якнайшвидшого наближення до об'єкта. І до великого міста, де можна легше сховатись. Так чи інакше, ми повинні за вихідну точку взяти те, що він прибув саме до нас. Не забувайте Потапов, що в нашому місті інститут Вольського, а для них це дуже ласий шматочок. Може, інститут Вольського. — Астангов синім олівцем обвів на карті кілька кварталів міста. — Це зона діяльності вашої оперативної групи. Але згадаємо й інші об'єкти. — Астангов зробив на карті ще кілька кружечків. — Залізничний вузол… Військовий аеродром… Артилерійський полігон… Тут працюватимуть інші групи. Але інститут Вольського — це головне. Переконаний. Організуйте найпильніший нагляд за інститутом і його заміським філіалом. Проведіть бесіди з людьми: з шофером Вольського, з його секретарем — всі повинні бути напоготові. Подивіться його дачу. Встановіть нагляд і там. Поговоріть і з самим Вольським. Його теж треба попередити.
Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.
Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі — це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», — подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.
— Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! — Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. — Ви до мене?
— Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…
Вольський
— Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.
Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».
— Я слухаю вас. — Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. — Ми можемо розмовляти тут?
Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.
— Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, — сухо сказав Потапов.
— По-моєму, інститут охороняється досить добре, — сказав Вольський.
— Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. — Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.
— Ну, гаразд, що я маю робити? — уже люб'язніше промовив Вольський.
— Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це — перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.
Вольський посміхнувся:
— Добре. Далі!
— Поки що все, Сергію Дмитровичу.
— І як довго триватиме цей ваш… період?
— Точно не знаю.
— Чорт забирай! — щиро вирвалося у Вольського.
Потапов розсміявся:
— Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.
— Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?
— Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. — Потапов зійшов з веранди і обернувся: — Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.
Професор Вольський промовчав.
Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?
Розділ третій
Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.
Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.