Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Час? — уривисто запитав майор.
— О шостій.
— Мотор справді не працював?
— Так. Водій прочищав бензосистему. Я спершу попросив орудівця перевірити. Він підтвердив.
— Номер машини записали?
— Ні, я думав…
— Номер треба було записати.
— Допустився помилки, — тихо промовив Кудрявцев.
— У вас усе?
— Усе.
— Дякую.
Потапов неуважно дивився на двері, що зачинилися за Кудрявцевим, пригадуючи, яка це деталь у повідомленні спостерігача чимось зачепила його свідомість.
Задзвонив
— Що ви робите?
— Думаю, товаришу полковник, — швидко відповів Потапов.
— Що й казати, заняття корисне, — сміявся полковник. — Може, ви зайдете до мене, і ми разом подумаємо?
— Іду.
Останнім часом полковник Астангов був мовчазний і непривітний, розмовляв стримано, ніби нехотя. А зараз Потапов побачив його в чудовому настрої, полковник жартував, сміявся. «Невже що-небудь прояснилося?» — хвилюючись, подумав Потапов і чекав, коли Астангов скаже про це.
— Ну, Потапов, нам лишається признатися, — все ще сміючись, сказав полковник: — рибалки ми з вами нікудишні. Окайомов виявився розумнішим за нас і знайшов собі таку заводь, про яку ми і уявлення не маємо.
Потапов мовчав, все ще чекаючи радісних новин.
Але полковника просто турбувало те, що останнім часом Потапов помітно нервував, і він побоювався, що в такому стані майор може зробити помилку.
Поглянувши на мовчазного Потапова, полковник вів далі:
— В ефірі Окайомова нема — значить, рацію свою він поки що законсервував. А це, в свою чергу, означає, що пірнув він надовго, розраховуючи як слід врости в життя і стати для нас зовсім невидимим.
— Може, варто перевірити в усіх установах і на підприємствах, кого цими днями взяли на роботу? — запропонував Потапов.
— Та що ви! — полковник засміявся. — Ви, я бачу, зраділи і вирішили, що він сидітиме у своїй заводі рік або й два? На таку перевірку треба мінімум два місяці. Не можна, Потапов. Він почне діяти раніше. А ми в цей час вигадаємо собі з десяток фальшивих шляхів і поженемося за непотрібними людьми.
— А що ж ви пропонуєте? — майже визивно спитав Потапов.
— Вам особисто я пропоную зараз поїхати на дачу за дружиною і йти в театр. Ось квитки…
Потапов, здивовано дивлячись на полковника, машинально взяв квитки:
— Ви жартуєте?
— Аж ніяк, Потапов, — сухо відповів полковник. — Їдьте за дружиною. Її попередили, і вона чекає вас.
Потапов мовчки поклав на стіл квитки. Обличчя полковника стало суворе. Він підвівся.
— Ми з вами втомилися, Потапов. І це стає нашим серйозним недоліком. Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.
Потапов устав і попрямував до дверей.
— Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?
Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку
— В який театр? — здивувалась вона.
— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.
Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.
— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.
— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.
— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!
— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.
— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.
Потапов розсміявся.
— Чого ти смієшся?
— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!
… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.
— Як чудово співає… — прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.
Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.
— Який чарівний голос у Ленського. Правда? — спитала Лена.
— Так. Прекрасний… — розгублено відповів Потапов.
— Може, пройдемось?
— Давай краще посидимо, — механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.
І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала — Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…
Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив — йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.
— Звідси дуже добре видно, — сказала вона. — «Євгеній Онегін» — наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.