Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Будь ласка…
Коли Дементьєв сів і взяв меню, старий тихо промовив:
— Не турбуйтеся, це місце надійне. Хазяїн кафе — наша людина… Так ось. Моя квартира зараз для вас непридатна. Я змушений був узяти на постій офіцера. В будинках поблизу штабу вони живуть майже в кожній квартирі. Зважте на це.
— Хто ваш пожилець?
— Гестапо. А ким він там, дідько їх знає… Дуже суворий пан. Іде рано, приходить пізно. І більше я про нього нічого не знаю.
— Так, ясно. А що ви поробляєте?
— Нічого. Зв'язку немає вже третій місяць.
— Є щось важливе?
— Так. Вони починають евакуювати війська морем.
—
— Почастішали арешти.
— Знаємо.
Павло Арвидович замовк, розглядаючи свої старечі, жилаві руки.
— Не журіться, Павле Арвидовичу. Я знаю, яку користь ви принесли нашій армії. Спасибі вам! Мені ви не потрібні. Я прийду до вас тільки для того, щоб забрати рацію. Вона ціла?
— Звичайно!.. Коли б ви прибули місяць тому, — винувато заговорив старий, — як добре можна було б усе влаштувати! Я б здав вам свою кімнату — і кінці у воду.
— Ні, все одно цього зробити не можна було б. У мене зовсім інший план. Прошу вас про одне — приготуйте рацію. Я зайду до вас, ніби розшукуючи кімнату. До побачення, Павле Арвидовичу.
Місто жило дивним життям. З ранку до вечора вулиці були заповнені військовими. В цьому сіро-зеленому натовпі коли-не-коли промайне штатський костюм. Військові скрізь — у крамницях, кафе, ресторанах, готелях, у трамваях. Та що б не робили ці військові, в їхній поведінці і навіть у їхній зовнішності відчувалися напруженість і тривога. Адже всі ці люди в шинелях, плащах, шкіряних регланах завжди пам'ятали, що вони в оточенні. А останнім часом вони вже знали, що війна докотилася до стін їхньої столиці і що звідси в них тільки одна дорога життя, дорога додому, на батьківщину — через морські ворота міста. І тільки військова дисципліна, якій вони підкорялися майже фанатично, стримувала їх від того, щоб не кинутися в порт захоплювати місця на морських транспортах. Кожного вечора в ресторанах, а то й на вулицях серед військових спалахували істеричні скандали. Вони виникали то через те, що хтось нешанобливо висловився про фюрера, то, навпаки, через те, що хтось комусь набрид вічними нагадуваннями про божественний геній Гітлера. Як висловився майор Зандель, паніка породжує безладдя. Саме на цей стан гітлерівців і покладало надії командування розробляючи операцію Дементьєва.
На площі перед портом Дементьєв підійшов до групи німецьких офіцерів, що стояли біля легкової машини. Їх було п'ятеро. Дементьєв запитав, чи не знають вони, де міститься комендатура порту.
— Он там.
Один з офіцерів указав на одноповерховий будинок. Всі офіцери дивилися на Дементьєва насторожено і водночас запитливо.
Один з них не витримав і запитав:
— Від'їзд?
— Та ні, — байдуже відповів Дементьєв, — не можу знайти вантаж, що прибув для мого полку.
— Невже сюди прибувають вантажі і вони комусь ще потрібні? — з недоброю посмішкою, звертаючись не до Дементьєва, а кудись убік, спитав високий офіцер з багровим шрамом на обличчі. Шрам у нього трохи сіпався, ніби офіцер увесь час комусь підморгував.
— Відповісти вам не можу, — сухо мовив Дементьєв. — Мені наказано знайти вантаж. Пробачте… — Дементьєв злегка вклонився і пішов.
У коридорі комендантського будинку кипіла нервова штовханина, тому Дементьєву неважко було загубитися і, не привертаючи до себе уваги, пробути там десять-п'ятнадцять хвилин.
Вийшовши з будинку коменданта порту, Дементьєв побачив, що офіцери, до яких він підходив, ще стоять на тому самому місці. Порівнявшись з ними, Дементьєв винувато посміхнувся до того, що зі шрамом, і сказав:
— Здається, ви мали рацію. Наді мною і над моїм вантажем там досить злісно посміялись.
— Все питання зараз у тому… — знову не дивлячись на Дементьєва і ніби продовжуючи розмову, яка тривала без нього, сказав офіцер із шрамом, — все питання в тому, коли настане стадія «брутто-Берлін».
— Як це розуміти?.. — На обличчі Дементьєва відбилася надзвичайна розгубленість, якщо не переляк.
Опецькуватий рожевощокий майор сухим, рипучим голосом вигукнув:
— Це треба розуміти так, що майор Рауд починає впадати в істерію, як жінка! — Він лютим поглядом вп'явся у високого зі шрамом.
— В той час як майор Ауербах, — насмішкувато дав відкоша той, — впав у дитинство з усіма наслідками, які з цього випливають.
Офіцери почали лаяти один одного.
— Пробачте, мені ніколи… — Дементьєв швидко пішов геть.
З протилежного кінця площі він озирнувся.
Офіцери ще лаялись. «Дуже добре, панове офіцери, дуже добре! — промовив сам до себе Дементьєв. — А коли саме настане стадія «брутто-Берлін», мене цікавить не менше за вас».
Дементьєв приступив до розшуків квартири. В тихій вузенькій вуличці недалеко від порту він увійшов у під'їзд першого ж будинку, зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима п'ятої квартири. Натиснув кнопку дзвоника. Двері одразу відчинились, ніби людина чекала дзвінка, притаївшись за дверима. Перед Дементьєвим стояв чоловік з випещеним обличчям, одягнутий в дорогий волохатий халат.
— Кого вам треба? — спитав він ламаною німецькою мовою.
— Не кого, а що, — посміхнувся Дементьєв. — Мені потрібна кімната.
— Але…
— Не поспішайте говорити «але», зараз не той час, коли офіцери рейху можуть спокійно це вислухувати. — Відсторонивши чоловіка, Дементьєв зайшов у передпокій і зачинив двері.
— Вислухайте мене, пане оберст… — Чоловік у халаті говорив уже з проханням у голосі.
— Ну, ну… — Дементьєв розглядав розкішно обставлений передпокій.
— Моя квартира не підлягає заселенню. Досить високий чиновник гестапо, пан Мельх, на випадок чого дозволив мені посилатися на нього. Давайте подзвонимо йому.
— З цього і треба було починати! — Дементьєв недбало козирнув хазяїнові квартири і вийшов.
«З кімнатою не вигоріло, зате ми знаємо тепер про існування якогось Мельха, котрий займається квартирами. Може знадобитися…» З цією думкою Дементьєв ішов вулицею, наглядаючи собі будинок.
Тим часом день уже кінчався — лише перший день перебування Дементьєва в цьому місті, а скільки подій він уже пережив, скільки разів наражався на смертельну небезпеку! Про неї, звичайно, пам'ятав увесь час. Але ми знаємо, що не почуття небезпеки обумовлювало його вчинки. Адже він міг і не піти вночі в штаб, а потім у готель. Міг переночувати десь у безпечному місці, знайти яке у великому місті завжди можна. Побачивши на портовій площі офіцерів, він міг би обійти їх, а він не тільки підійшов, але й почав з ними розмову. От і зараз він міг би піти відпочивати в уже знайомий готель. А він туди не поспішав і хоче уже сьогодні мати своє власне житло.