Я, Богдан
Шрифт:
— Ти сказала: до пані Раїни? — перепитав я Мотрону.
— Так.
Я розреготався. Пані Раїна хотіла бути благословенною після того як не вдалосй стати грішною. Доля всіх нечестивців.
— Я забезпечу її цноту. Зостанеться тут наглядати за гетьманським домом. І за Суботовом, — не стримав своєї мстивості.
Але Мотронка не стала захищати пані Раїну. Мовчки горнулася до мене, обвивала мене чарами, геть їй не властивими, аж зродилися в мені ревнощі й підозри, які не знав чим і погамувати. Спробував одсунути її од себе і не міг. Це поступливе молоде тіло було дужче за мене, за мій гнів і мою нехіть.
Солодкий дрож плоті. Груди вилускуються з одягу, як
Вдосвіта ми вирушили на Переяслав, і пані Раїна була з нами. Я піддався без намовлянь, без сліз і благань. Шкода говорити!
Зоря була холодна. Ми занурилися в сизий мороз, і його мовчазна несамовитість забавляла мене.
30
Уперше їхав я з Мотроною. Не був то похід військовий, у який козакові жону брати негоже, а простий перехід з одного боку Дніпра на другий, від одного города до другого. Переяслав єднав нас з Мотронкою далеким спогадом, вона верталася в своє дитинство, я — в давню розбентеженість і в неспокій гетьманський.
Поки ми були безсилі й погноблені, не знав нас ніхто, тепер же, коли піднялися в силі, простягалися до нас звідусюди чіпкі руки, линули зажерливі погляди, розгоралися нечисті пристрасті. То що ж ліпше — сила чи безсилля?
До Переяслава вже з’їздилися звідусюди посли, десь там мій осавул Іванець Брюховецький разом з Чарнотою прилаштовували їх так, щоб найзначніші стали на вулиці Шевській, де в Сомковім домі мав стати я, а інші опинилися то далі, то ближче, — в своїм домі вже ми тепер хазяйнували!
Вітали мене сусідні землі, шану приносили звідусюди, з найодлегліших країн наймогутніші володарі, товаришувала мені слава всіх достоїнств і всміхався блиск всілякого щастя. Та немає спокою і на найвищім щаблі щастя, а коли б і був якийсь, то вельми короткочасний, так само, як догідна тиша завжди звістує бурю.
Може, тільки й відпущено мені тої зими безклопітного щастя в оцьому переході через Дніпро, коли поряд Мотронка, і мова спокійна, і чуття незатьмарені. їхала побіч мене всю дорогу верхи, в сани до пані Раїни сідати не хотіла, була нарешті достоту гетьманшею і моїм ангелом — хранителем, а ще — моєю ученицею і сповірницею дум. Не лякався звинувачень у зжіноченості, бо хіба ж не буває так, що й списи деякі під час битви стоять вбиті в землю і не пронизують ворожих грудей. Пісні лунали на поході, сміх і гуки бадьорі, а тоді довго скакали ми в мовчанні, тільки тяжкий тупіт кінський та хмари наляканого зимового птаства над нами, тоді заводив я з Мотронкою мову про гідності, які помагають приборкувати потвори серця, як диких звірів, бо, як казав ще превелебний Вінцент Кадлубек, мужа дільного не тільки сила тілесна здобить, але й несказительність духу.
Мотронка з сміхом допитувалася, чи не натякаю я, мовлячи про несказительність духу, на її дитячі пригоди нецнотливі з переяславськими крамарями, я ж злякано наставляв на неї долоні, мовби відганяючи злих духів минулого, і знов переводив мову на хронікаря з давніх віків, частував свою гетьманшу дикою його латиною, в якій смертельний гріх мови простої й зрозумілої обійдений був старанно й послідовно. Хіба ж то не про мене й про мою жону сказано було: «Дивна вельми в мужеві дільному не тільки нескаламучена терплячість, але також і особлива розторопність, коли він удари завданої кривди не тільки Спокійно зносить, але навіть з вдячністю пробачає, розторопно уневиннює, уважливістю винагороджує і дарами обсипає. Але звідки ж то взялися ті дочки всіляких цнот, той цілий їх оршак, що хоч який обов’язок сповняють, хоч що роблять, все відносять до розторопності?
Суворі брили кладе до печі прагнень, дме, готує, пробує, розкладає на частки і дивним мистецтвом витворює оздоби».
— Чи мені це койче треба розуміти? — злякалася Мотронка. — Для жони таке недостямку.
— Полишмо це мужам струдженим, — охоче погодився я з її нехіттю ламати голову над паном Вінцентом.
Однак надто легка перемога не задовольнила Мотронку.
— Тоді що ж зостається жонам? — поспитала вона.
— Жони або ж провадять благочестиве життя, або зраджують своїх чоловіків.
— Що ж випадає мені?
— Благочестивість, дитино моя, бо ти гетьманша, тебе бачить увесь світ.
— А коли захочу зрадити?
— З ким же? Для цього треба другого гетьмана. А його не буде й по моїй смерті. Тепер ти жінка найближча до історії з усіх сущих на нашій землі.
— Се тяжко, мабуть?
— Побачиш, дитино моя. Ще все побачиш. Колись Одіссей, премудрий і божественний, не захотів дарованого йому Богинею Каліпсо раю, де обіцяно любов, молодість і безсмертя, бо то був рай примусовий і без змоги вийти звідти. В історії ж доводиться жити примусово навіть тоді, коли досягнув найвищих вершин і коли сам до них прагнув. Тяжка безвихідь і хрест вічний. Чи ти думала npo таке?
— Ніколи..
— То й не треба. Хіба що поможи мені втриматися од гніву й пристрасності, бо це вельми тяжко. Маю здоров’я черстве й по таких великих небезпеках і злигоднях, а дух не завжди втримується в спокої. І ніхто не поможе, тільки найближча душа. Твоя душа, Мотронко. Азаж не станеш моєю утіхою і підпорою у всьому, де вже не поможуть і всі мої радники, порадники, відрадники й зарадники?
Вона показала самими очима: стану. Очі були ще сіріші серед снігів, була в них сиза летючість, і душа моя полетіла за ними й крізь них, в світи далекі, ще не знані, не просвітлені навіть моїм тяжким розумом.
Перед Переяславом було достоту як у премудрого Кадлубека з Казимиром Справедливим, коли той в’їздив у Краків. Виїхало Назустріч з невимовною радістю численне військо, звідусюди сипалися громади люду, в Піднесенні кричали й віншували: їхній збавця прибув! Тиснулися до мене люди всілякого віку, віддавали честь усі стани і всі достоїнства, і брами міста, хоч і найміїщішою сторожею узброєні, одразу отвором стали. Всі з глибоким поклоном припадали до ніг, всіх зичення й устремління згідно в єдине сполучалися.
І в самому Переяславі були суцільні вівати, вже не їхав я тепер незнаним сотником по вулиці Шевській і не втішав нещасну шляхетську вдову з малим дитям перед занедбаним будинком, не припадало пилом моє вбрання, й моє лице, і мої вуса, — утрамбований сотнями ніг людських і копит кінських сніг виблискував сріблом і золотом під низьким червоним сонцем, двори встелено килимами і яскравими ряднами, доми прибрано й причепурено, навіть дім пані Раїни якимсь чудом за тиждень відбудовано, настелено нову покрівлю, поставлено новий ганок, навішено нові віконниці, аж Мотронка вхопилася за лице і заплющила очі, а тоді глянула ще на свій дім давній і прошепотіла, що хоче туди з пані Раїною.