Я, Богдан
Шрифт:
Все покрилося моїм королівським листом. Пан Ніздіковський розпростав плечі й заявив, що йому камінь спав з душі, бо він звик рубатися з ворогом у полі, а не отак катувати хай і найбільшого злочинця. Пан суддя сказав, що він тільки суддя, а над ним закон, пан возний знов повторив про свого пса без огона, священик перехрестився звільна, відпускаючи гріхи всім винним і невинним. Так і закінчилася та немила наша пригода, тільки Демко скреготів зубами на Іванця та допікав йому до самого Кракова, обіцяючи відплатити ще й не такою розвагою. Я, мовчки посміювався, знаючи, яка то пуста похвальба Демкова, Іванець же огризався добродушно, дивуючись, що не поціновано належно його запопадливості добровільної й безкорисливої.
Не міг збагнути, яку тяжку прислугу зробив нам усім, додаючи до всього баченого
6
Поки добиралися до Кракова, зранені душі мали не тільки козаки літні, потерті й пошматовані тяжким життям, але й молоді. Ще не насмілювалися сказати мені в очі, тож намовляли Демка та Іванця, а вже ті один поперед одного вмовляли мене:
— Пане сотнику, а що, коли отак пробитися до короля і все йому внести у вуха!
— Кажуть, він за руський народ.
— Королі завсігди за народ, та пани заважають!
— Сказати йому про всі гоніння й насильства.
— Бодай про те, що бачили на власні очі.
Я собі покивував головою, притакуючи. Хто б же знехтував такою нагодою, коли б опинився перед королем? Була якась надія, що король справді допустить мене бодай поцілувати руку (і вже тоді я зумію ввернути йому дещо!), бо ж і на похорон королеви правлюся я з півсотнею своїх козаків буцімто на запросини самого Владислава. Мав прихильність до мене, міг мати навіть сентимент, згадуючи моє цілорічне служіння йому (тоді ще королевичеві) в час його подорожі по Європі. Та тільки коли ж то було! Двадцять років тому. Вже все пойнялося маревом навіть для мене, а для монаршої пам’яті? Гай — гай…
Краків повен був люду і ще повніший чуток. Говорили й не про королеву (бо мертва) та її похорон, а все більше про короля, бо нечасто бував у древній столиці польських королів, ображений, здається, на краківського воєводу, який у час елекції не підтримував Владислава. Гнів на воєводу обернувся нехіттю й до краків’ян, і хоч під час коронації Владислав ніби й пробачив їх, але тепер знов згадав свою образу і, прибувши на похорон, не став в’їздити в місто, а зупинився в Лобзові. Делегація краківських міщан вимушена була вітати короля в Лобзові, та поки райця трудився з своєю промовою, Владислав навмисне надягнув рукавичку на свою правицю, так що коли райця наблизився й став на коліно, щоб поцілувати королівську руку, то побачив, що має цілувати рукавичку. Райцеві довелося підвестися з колін, щоб за мить знову вклякнути перед можновладцем, але знов наткнувся на руку, сховану під мертвою шкірою. Розгублений до краю, посланець гордих краків’ян вдруге підвівся з колін і вперто вклякнув утретє, маючи намір поцілувати закриту королівську руку, але саме тоді Владислав, мстиво посміхнувшись, зняв рукавичку й простяг райці пухку свою руку для поцілунку.
Ще тяжче довелося воєводі краківському Станіславу Любомирському. Був хворий і мав добиратися до Кракова з свого замку в лектиці. Не застав у місті короля, кинувся до Лобзова, але Владислав не хотів його приймати. Коли ж нарешті прийняв, то досить гостро висловив йому свою неприхильність за те, що той нібито противився його елекції. Любомирський каявся й заприсягався у вірності, аж поки був прощений.
Король, з усього видати, був сумний, хворий і гнівний. Нікого не хотів бачити, приймав тільки своїх канцлерів Оссолінського та Радзівілла, з ласкавим смутком вислухав повітання примаса Польщі Мацея Любенського, який теж прибув на похорон і відвідав Владислава у Лобзові, але більше нікого до владці не допускано в ті дні. Куди вже там простому козакові!
Сподівання були, що допустить перед світлі очі козацьку депутацію бодай гетьман Конецпольський, який теж прибув разом з іншими вельможами на похорон, але чи він і знав про нашу тут присутність, а коли й знав би, то зайвий раз не захотів би, певно, споглядати на свавільного Хмеля і його товариство.
Так прийшов день погребу.
Процесію розпочинало дві тисячі піших. Землі і воєводства, князівства і вольні городи, шляхта немаєтна, ходачкова, і міщани, купці й ремісники, вояки з приграничної сторожі й просте хлопство, все в жалобі, в темному, аж темніє в очах і світ тьмариться
Короля, зодягненого в пишні чорні мережива, несено в роззолоченій лектиці, повитій чорним брабантським мереживом. Він весь час плакав не ховаючись, а надто тоді, коли з’явився п’ятилітній його син королевич Зйгмунд Казимир, якого виніс на руках з дому великого канцлера при вулиці Канонічній воєвода бєльський Кшиштоф Конецпольський. Правобіч од короля йшов його брат королевич Кароль, як посол імператора Фердінанда, а по ліву руку посол князя баварського Максиміліана Віттельсбаха. Королевича Зигмунда теж супроводжували посли князя бранденбурзького Фрідріха — Вільгельма і князя нойбурзького (цим князем, власне, був сам король Владислав, тому послом від самого себе уповноважив виступати великого канцлера Оссолінського). Коли перед костьолом, де мали поховати королеву, тіло здіймано з ридвана, прибули посланці від князя семиградського Ракоці.
— Ще лиш од турка та від хана бракує послів, — прошепотів хтось з моїх козаків.
— Вже, мабуть, були, — відповів йому інший. — Три місяці ж, як вмерла королева. Було, мать, тут люду та було.
— А вона, сердешна, все ото лежала та ждала, поки поховають.
— У королів завсігди так.
— Чого б то воно?
— А влежуються, як груші.
— Дурний: ждуть чи не воскресне! Ото покладуть у ванькирі й витримують, як окіст вуджений, днів по сорок, а то й по цілих сто.
— І воскресають?
— Хто ж його знає. Видно, воскресали, раз ото так держать.
— А що, пане Зиновію, — присунувся до мене впритул Федір Вешняк, — чи не здається тобі, що покликано нас, аби схоронити не саму королеву, а й усю королівщину з Річчю Посполитою купно?
— Помовч, Федоре, — сказав я йому.
— Та це я так, до слова, поки ото небіжчицю до храму вносять. Та й малувато нас, як поглянути.
Я кинув йому осудливо, щоб мовчав, бо негоже в такім місці теревені правити, а сам подумав, що могло бути нас і більше. Ой, ще й як же більше — тільки гукни!
В самий костьол нас не впущено, бо не тої віри та й чину не того, а відомо: у кожного свій Бог і своя церква; торжества для нас закінчилися без мови вівтарної і співів прощальних, та хлопці мої не дуже тим і переймалися, тільки диво брало всіх, що допущені були до такої високої церемонії, та ще й спроваджені для цього аж он звідки — з самого Чигирина!
— Що б то воно значило, пане сотнику? — допитувалися в. мене козаки, коли ми вже скинули з себе чорні киреї й випили по чарці краківського меду за здоров’я живих і пам’ять небіжчиків. Поки їхали до Кракова, якось нікому не вміщалося в голові, в яку вони честь ускочили, аж тепер збагнули й не могли надивуватися.