Я, Богдан

Загребельный Павел Архипович

Я посміявся собі в ус на ту бундючність. Здолаємо! Все здолаємо!

Вельми докучала нам неймовірна поважність, яка панувала впродовж цього безкінечного об’їдання й обпивання. Кривоніс іноді виривався з якоюсь зухвалою мовою, навіть терплячий Бурляй совався на своїх подушках, погмикуючи й тяжко відсапуючи. Я гамував їхню нетерплячку, обіцяючи в думці, що більше не їстимемо таких обідів — ні ханських, ні султанських, ні королівських.

Повернемось до козацьких сухарів та вже там і зостанемось. Ой повернемось!

А тим часом, сильні і шумні від вина ханського будучи, радісно їхали з палацу, вельми уконтентовані переговорами та ще й обдаровані щедро ханом на одпуск і вклоняння. Самому тільки мені дарунків було піднесено

на три або й чотири тисячі золотих: черкеський панцир з мисюркою та карвашами 48 , з модним сагайдаком, стрілами й шаблею під позолотою, двоє коней подунайських у сідлах і легкій, але, вельми вишуканій Черкеській збруї, виборну янчарку 49 , нарешті, каптан з доброго багатого грезету і кунтуш найкращого французького сукна, підшитий найвиборнішими сибірками 50 . Та й усе посольство обдаровано було сукнями 51 , мусульбасами і сап’янами. На дорогу ж від хана прислано три куфи вина, п’ять биків, 15 баранів і всієї іншої знадоби, а також звелено доставляти до двору вірменина, де лишав я свого сина Тимоша, готовизни по потребі, як синові гетьманському для підтримання його честі.

⁴⁸Рукави до панцира.

⁴⁹Рушниця турецької роботи.

⁵⁰Соболі.

⁵¹Верхня чоловіча одіж.

14

По заході сонця вдарили всі чотири гармати січові, а переночувавши, удосвіта знову зроблено постріл з тих гармат, — то був заклик до великої ради.

Коли ж сонце весняне розсипало по всім піднебессі своє вогненне ясносяйне проміння, вдарено в котли на раду, але одразу й побачили, що січовий майдан затісний для козацтва і для всіх тих, хто прибув з степів, лугів і приток, тож довелося вийти з січі на велику площу крамного базару. Козацтво охоплювало плац збитим півколом — плече в плече, рука в руку, голос у голос, погляд у погляд. Зроблено стіл з перевернутих бочок, накритих великим килимом, на той стіл козацький старшина клала клейноди й почесні знаки, шапки, шаблі, печать, чорнильницю, принесено булаву й бунчук.

Осавул поставив посеред плацу корогву козацьку з вигаптуваним срібним архангелом Михаїлом і чайкою на морі.

Отець Федір відправив короткий молебень. Тоді кошовий Дорошенко звернувся до громади, викричав моє ім’я і попросив, щоб я сказав слово козацтву., Мова моя була ще коротша за молебень отця Федора, бо вперше в діях народу мого і його славних лицарів став перед ними чоловік, який мав привілей королівський воювати проти султана й хана кримського і водночас отримав од хана запоруку дружби й помочі у війні проти короля.

— То куди нам іти? — поспитав я. — Чи знов на море топитися в пучині, а чи повернути на Україну та очистити її від пана і загосподарювати в своїй хаті? Хто ми? Мужики, чернь, хлопи? Але й македоняни були перше прості землероби, а з Александром завоювали півсвіту; так і римляни з пастухів постали, а прогриміли на всю історію; і турки з простого розбійництва такої обширної держави володарями стали. То чи ж нас не стачить бути великими у своїм домі!

— На Україну! — загукало козацтво.

— Додому!

— Тільки свисни, батьку, з панського війська зваримо кашу!

— Порубаємо на капусту!

— Полущимо, як квасолю!

Кошовий прокричав про вибори гетьмана для походу, та вибори вже й сталися. Полетіли догори шапки,

загримів увесь простір:

— Хмельницького!

— Хмельницького волимо!

— Хай буде Хмельницький!

— Сам Бог його послав нам!

— Богом даний!

— Богдан!

Кривоніс підштовхнув мене кістлявим своїм твердим плечем до помосту з бочок, я став на нього, щоб усі мене бачили. Дивився на себе збоку, але не вмів побачити як слід, тож мав вірити тому, хто опише мене, передаючи потомним мій вид і норов: «Муж в силі віку, середнього зросту, широкоплечий, могутньої будови тіла і виразних рис. Голову мав величезну, шкіру обвітрену, майже спечену, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими устами звисав тонкий вус, розходячись при кінцях у дві широкі китиці. Обличчя його потужне виказувало відвагу й гордість. Було в нім щось привабливе і відразливе водночас — поважність гетьманська, поєднана з татарською хитрістю, доброта й дикість».

Що ж, усі мй по — своєму дикі, та в кожного душа своя.

Тоді я не чув голосу, який припише мені дикість. Чув іржання коней, хрипіння вмираючих, бачив одрубані голови, поранених, що корчаться в багающі й кричать: «Добий! Добий!» Душа людська проростає з болю. Гетьманська теж.

До мене піднесено хоругву й бунчук і поставлено обабіч помосту. Тоді кошовий вручив мені булаву, знов ударили гармати, загриміли бубни, і тисячі горлянок ревнули: «Слава!»

Так Починалася моя безмежна влада над усіма цими людьми, над землями і водами, над усією Україною.

«Гетьмануй над нами, а ми — твої голови до загину!» — гукали старшини, підходячи до мене і вклоняючись, а я подавав кожному руку. Тоді йшли козаки і всі ті, хто прибіг на Січ звідусюди, і кожному я тиснув руку, скріплюючи наше братство і вірність.

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького славного…

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська його королівської мосці Запорозького…

Я, Богдан…

15

Визначив полковників: Івана Богуна над запорожцями, Данила Нечая над голотою, Федора Вешняка — над реєстровими, що прилучилися до нас, Івана Ганжу — над кіннотою. Генеральним писарем назвав Самійла, генеральним обозним Чарноту, Демко й Іванець стали моїми осавулами, Бурляй начальником армати, хоч і мали ми гармат лиш чотири, з них одна тріснута. Кривоніс міг би стати наказним гетьманом при потребі, тим часом мав бути сотником при мені. Сприйняв те з своїм звичним похмурим гумором.

— Шабля покаже, — мовив коротко.

Я знав, що. починаю з найтяжчого: ще не пішовши на війну, розпочинав війну проти себе, наплоджував ображених, скривджених, непоцінованих. Та що мав діяти? Не були довкола мене самі ангели. Мабуть, лиш отой вигаптуваний на хоругві — та й годі. Не міг я сказати, щоб між добрими й повздержливими людьми не було лихих і своєвільних, надто в народі козацькім, здавна поривчім. Я вибирав тих, кому вірив. Найбільшу ж довіру викликають натури найпростіші. Вони надійні й зрозумілі. Незбагненне викликає острах і зненависть. Люди — зернина до зернини. Зовні мовби всі однакові, а в кожному світ окремішній. Хіба треба казати зернині, щоб вона проростала? Зігрій сонцем, покропи дощем— і проросте й при битій дорозі, і на твердім перелозі.

Чи маєш очі, щоб бачити, і уші, щоб чути, і уста, щоб мовити? Дивимось очима Господа Бога, слухаємо його всечуючим вухом, мовимо його вогненним словом. Тоді приходять пророки і поети — і вже ми їхні раби і довіку не скинемо з себе ярма покори і бурмотітимемо їхні слова, забувши власні, або так їх і не навчившись за ціпе життя. Добре це чи зле? Я ж не мав ні пророків, ні поетів, мав лиш засіяти поле, а коли виросте і що — те дано знати лиш нащадкам. Оливина дає плід аж за десятки літ, Довго ждати, а треба. Я починав діло для живих, а чи діждуться вони плоду? Ждатимуть, вже й умерши, і живі кричатимуть до них, а мертві ждатимуть того крику.