Я, Богдан
Шрифт:
І знов мав би я насторожитися такою лукавою атрегенцією 72 пана Йвана, однак і цього разу обплутав він мене шовковими путами, а вже хто двічі піддався комусь, то може піддатися і втретє.
Я охолоняв поволі, як поля після заходу сонця. Душі моїй треба було руки, щоб погладила мене тихо і лагідно. І ось пан Виговський зумів погладити мене словом своїм згідливим, думкою погідною, ступав довкола мене, як по тонкому льоду, і моя свавільна душа вспокоїлася і сповнилася прихильності до цього обережного чоловіка.
72Тут: підлабузництво, хитрування.
22
Снилися
Відпустивши Виговського, я задрімав трохи, сподівався хоч уві сні побачити Мотронку і почути її голос, а припливли ці два лебеді, не знати де й узявшись, а тоді пітьма згустилася до чорноти нестерпної, і з її ядра зродилася світляна хмара, з якої вийшов мій Самійло.
Здоров будь, гетьмане, — сказав привітно. — Радію твоїй великій перемозі.
— Не знаю, як вестися з тобою, — одповів я. — Зичити тобі здоров’я? Але ж ти дух несмертельний. Казати нашим звичаєм: «Чолом»? А в який же бік бити чолом, коли ти дух всюдисущий?
— Поводься, як з власного мислю, гетьмане. Одсунь її на відстань і побачиш, в чім її сила, а в чім хибує.
— Кому ж про це розкажеш?
— Знай сам — і вже цього досить.
— І що? Каратися сумлінням? Чи сповідатися перед тобою?
— Сумління надто невизначена субстанція. А я дух — так само невизначений. Дві невизначеності затяжко навіть для такого чоловіка, як ти. Тому приходжу до тебе, як твоя мисль. Віднині ти вже великий чоловік.
— А чи треба міряти людей?
— Про це не питають. Воно приходить само собою. Як сказано: «Тоді ти будеш царем так широко, як схоче душа твоя».
— Скажу тобі по щирості, Самійле, що іноді мною вже заволодівало відчуття величі, і тоді ставало страшно.
— Є велич від учинків, а є — від оточення, від хвали, лестощів і повзунців. Ось був у тебе цілу ніч Виговський. Як вівся, що казав?
— Слухав поштиво, не суперечив. Не хвалив мене, ні в чім не запобігав.
— Але й про козацьку силу змовчав. А писарі твої склали вже вірші на Корсунську перемогу, і мав би пан Іван тобі їх принести.
Зри убо, коли єсть храбра і непобіжденна Козацька в війні сила тверда, мужественна. Яже всю гордість ляську до кінця смирила І всю їх під нозі смиренно слонила.. Єгда під Корсунем сих смерті предаваху, Гетьманів і військо храбро прогоняху, Где воїнство хлопами запомнили звати І принужденні землі во користь оддати. Помнож, Боже, на віки козацькую славу І покори під нозі врагів наших главу. Да буде всігда плідна козацькая мати, І діти її в силі всігда процвітати!— Незграбна муза писарська, — сказав я. — Остерігав Виговського перед незграбним словом книжним, тож і не наважився він нести до мене такі вірші. Багато темряви напущено навіть у письменні голови, а як її вигнати звідти?
— Будь обережний, Богдане. Тепер у тебе влада безмежна
— Що ж порадиш, Самійле?
— Зупинись і подумай. Гарячі голови штовхатимуть тебе далі й далі, а ти будь упертим і незбагненним — і для ворогів, і для друзів.
— Може, й для самого себе?
— Це теж часом буває корисно.
І з тими словами зоставив мене самого. Не встиг сказати Самійлові, що мав уже до цього намір іти під Білу Церкву і стати там у межах, означених ще древніми київськими князями, а тоді вести переговори з королем і його сенаторами. Та мав казати це не духові безплотному, а козакам своїм, які гучно, з музикою, з високо піднятими хоругвами, в радості й піднесенні вирушили вже другого дня широкою долиною Росі, приспівуючи своєму походові:
Ішли ляхи на три шляхи, А козаки на чотири. Шапочками заяскріли, Шабельками заясніли.Кучерявилися верби, зеленіли трави, лежали лагідні поля, повні сонячного блиску, ласкавіли личка дітей, які вибігали навстріч козацькій силі, жінки дарували усмішки, бабусі виходили з відерцями води й кухликами — дати напитися воїнам на поході.
Земля моя м’яка і добра, і люди на ній з м’якими серцями. Не було в них каменя в помислах, не було в душах того, що гнітить, та коли вже вибухали гнівом, то були страшні, Я мав покерувати гнівом тим. Хіба не було Наливайка, Павлюка, Острянина ще за пам’яті оцих бабусь і хіба не жила завжди надія у їхніх душах? Затихли козаки, прихилилися, поки підросли діти, а тоді з’явився я — страшний для шляхти гетьман Богдан Хмель — і відродив надію, а з нею мала прийти й віра в майбуття, без якої народу не існує. Що вище — віра чи надія? Надія живе в людині від самих її початків, віра приходить згодом. Іноді й зовсім не приходить. Іноді змінюється, як вітер. Я почав з Богів земних, а треба було з небесних. Поки не повалиш небесних, земні триматимуться. Козаки мої йшли розлогою долиною Росі та знай виспівували про свої перемоги на Жовтій Воді і під Корсунем, тепла земля стелилася їм під ноги шовковими травами, і нічого й не треба їм, окрім цієї землі. Моя ж думка вже летіла далі, сягала й небес понад нами, бо чоловік живе на землі, але й під небом, під стихіями і їх битвами. Всім битвам стихій настає кінець, коли в справу втручається людина. Бог тільки спостерігає, нічому не надаючи переваги. Людина не може бути такою байдужою. Небо, вода, земля, сонце, вітри — ці титанічні сили завжди перебувають у таємній змові, тому людина вибирає щось одне і йому покровительствує. Ми стали одною з стихій, але ніхто ще не міг цього збагнути, всі наші вчинки мірялися звичними мірками, всі мої вирішення й наміри трактувалися з погляду слухняного підданства навіть тоді, коли стало відомо, що король Владислав, застудившись на полюванні, помер у Литві за шість днів до Корсунської битви, на щастя не довідавшись про ганьбу свого війська.
Львівський міський райця Кушевич писав після того, як став я під Білою Церквою: «Мусимо признати в тім чоловікові велику поміркованість, яку він справді не по — варварськи виявив, не наступаючи далі з своїм побідним військом по тім, як знищив майже до решти військо наше і довідався про смерть королівську; заявляє тепер і публічно, і приватно, що, як з тяжкого мусу наступав на кварцяне військо, так тепер сердечно жалує розливу християнської крові, складаючи вину на фатальну нашу малодушність і страх, з великим соромом нашого імені заявляє, що щастям своїм зовсім не заноситься, ані тішиться з нашого нещастя, знаючи вдачу фортуни, що, як облесниця, а не щира приятелька, зваблюючи великими надіями, зводить смертних на погибель; прагне — не знати, чи щиро — спокійно сидіти собі за Дніпром і там при давніх вольностях нести повинну службу і сповняти накази…»