Я, Паштєт і Армія
Шрифт:
— Так а дє он сєйчас, а? — знову відкрив рот жабомордий чахлик.
— В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять, — закурюючи сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». — Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.
Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.
— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання бувалий.
— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день —
— Паслєднюю нє бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.
— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.
— Нє знаю, а вас?
— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапанув скловати.
— Распрєдєлять послє абєда абєщалі, — сказав карєл.
— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.
— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.
— Хєр он, а нє дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.
— Нє, нє відєл. А чьо?
— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.
— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм чєрєз два часа, — виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.
— Да, у тя уши артілєрійскіє, — вставив бувалий, — прям Суворов, нах!
Народ радісно заржав.
— А я на трі года залєтєл, пацани, — обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, — в морфлот запісалі.
— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив бувалий, і всі закивали головами.
Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.
Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось внизу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а бувалий, ще раз чвиркнувши, сказав:
— Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета — я!
Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже, екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.
— Пвівєт Андвюш, а я пваспав, пвікінь? — не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.
— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять, — привітав я товариша.
— Насавая певегаводка, штолі? — наївно спитав він.
— Мозкова перегородка, — уточнив я.
Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.
— Міхайлов Стєпан Стєпанич, — рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою
— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск, связь.
— Я — Куйналяйнен, — спробував поправити дядьку білобровий карел.
— Адін хрен — Архангєльск, связь, — відрізав дядя воєнний.
— Хамідулін Хасан Абайдиловіч, — через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. — Абалдуєвіч, йопті нах!
Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:
— Я папвасів би нє кавєвкать імя маєво папи!
— Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, — зарубав його амбітні прояви «красний командир».
ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до дємбєля так і не бачили.
— Шестапалав Андрєй Мамоновіч, — покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.
— Я! — бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.
— Стройбат, Воркута!
— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!
— Лапату на плєчьо — марш! Разгаворчікі, нах!
Плац заржав дешевим театральним сміхом. Весь імідж бувалого, зароблений тяжким шляхом пропаганди містичних армійських трилерів, розсипався за секунду. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.
— Кузьменка Андрєй Віктаричь, — розрубав тишу вокал того ж оратора.
Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.
— ШМАС, Вишній Валачьок, — гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.
Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них — мої однокурсники. Своя «контора» — то вже легше, ніж чужі. Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.
— Вебят, я вам скажу, павєзво нам, — почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. — І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАСА забівают в дєсантуву.
— Хасан, тєбя развє што чучелом пасадят на караблє, шоп амєріканци баялісь! — з-за хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою, він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував пласким гумором ленінградського пролетаріату.