Я, робот

Азимов Айзек

Передвиборні збори вирували, хоч до цього ніякої боротьби не передбачалось. Тиждень тому могла бути висунута лише кандидатура Байєрлі. I зараз його ніким було замінити. Довелося висунути його, але це викликало деякі ускладнення.

Найбільше простих виборців збивала з пантелику невизначеність: з одного боку — жахливість обвинувачення, якщо це була правда, а з іншого — безглуздість його, якщо то брехня.

Наступного дня після того, як Байєрлі без особливого ентузіазму було обрано кандидатом, одна газета опублікувала довге інтерв’ю з доктором

Сьюзен Келвін — “всесвітньовідомим фахівцем з роботопсихології і позитроніки”.

Що почалось після цього, можна популярно й стисло охарактеризувати одним словом: “чорті що”.

Фундаменталісти тільки й чекали цього. Це не була якась політична партія або релігійна община. Це була група людей, що не змогли пристосуватися до життя в “атомному віці”, прозваному так у ті дні, коли атоми ще були дивиною. Фактично це були прихильники теорії “простого життя”, що тужили за життям, яке, можливо, не здавалося таким вже й простим для того, хто зазнав його на собі.

Ортодокси не потребували якихось нових причин, щоб ненавидіти роботів і тих, хто їх виробляв. Але обвинувачення, яке висунув Квінн, і аналіз, який зробила Келвін, дали їм привід заявити про себе на весь голос.

На величезних заводах “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”, як у вуликах, роїлася озброєна охорона: тут готувалися дати бій.

Міський будинок Стівена Байєрлі охороняла поліція.

Всі інші деталі передвиборної кампанії втратили будь-який сенс, хоч і передвиборною кампанією всю оту метушню можна було назвати лише тому, що вона заповнювала проміжок часу між висуванням кандидатур і днем виборів.

Стівен Байєрлі не дозволив маленькому вертлявому чоловічкові вибити себе з колії. Не схвилювали його й люди в уніформі, що стовбичили “на задньому плані”. А на подвір’ї його будинку, за похмурим кордоном поліцейських, чекали репортери й фотографи, вірні своїм традиціям. Одна заповзятлива телевізійна компанія встановила камеру біля входу до скромного помешкання прокурора, і коментатор з награним збудженням заповнював паузи детальною інформацією.

Маленький вертлявий чоловічок протиснувся вперед і показав якийсь хитромудрий офіційний папір.

— Ось, містере Байєрлі, постанова суду, яка уповноважує мене обшукати помешкання з метою виявлення… незаконних… гм… механічних людей або роботів будь-кого типу.

Байєрлі підвівся і взяв папір. Окинув його поглядом і, посміхаючись, повернув чоловічкові.

— Гаразд. Робіть свою справу. Місіс Хоппен, — гукнув він до економки, яка неохоче вийшла з сусідньої кімнати, — будь ласка, пройдіть з ним і допоможіть йому, якщо зможете.

Маленький чоловічок, якого звали Герровей, завагався, почервонів, зробив марну спробу перехопити погляд Байєрлі і промимрив, звертаючись до двох поліцейських:

— Ходімо.

Через десять хвилин вони повернулися.

— Все? — запитав Байєрлі тоном людини, яку не особливо цікавить ні запитання, ні відповідь на нього.

Герровей прокашлявся, почав щось казати, але голос

його зірвався, і він кинув сердито:

— Послухайте, містере Байєрлі, спеціальна інструкція зобов’язує нас обшукати будинок.

— А ви цього хіба не зробили?

— Нам чітко сказали, що ми повинні знайти.

— Невже?

— Коротше кажучи, містере Байєрлі, нам сказали обшукати вас.

— Мене? — перепитав прокурор з широкою посмішкою. — I як ви маєте це зробити?

— Ми маємо з собою флюорограф…

— Отже, ви хочете просвітити мене рентгенівським промінням? А ви маєте на це право?

— Ви бачили постанову.

— Можна, я ще раз подивлюся? Герровей вмить простягнув папір: на його обличчі відбулося щось значніше, ніж проста запопадливість. Байєрлі спокійно сказав:

— Я зачитаю, що ви повинні обшукати. Цитую: “Власність, що належить Стівену Аллену Байєрлі і міститься на Віллоу Гроу, 355, Івенстон, а також гаражі, комору, інші будівлі, що входять до зазначеної власності, усі земельні ділянки”… гм… і таке інше. Ось так. Але, чоловіче добрий, тут нічого не сказано про мої нутрощі. Я не частина моєї власності. Можете обшукати мій одяг, коли думаєте, що я сховав робота в кишені.

Герровей добре знав, кому він зобов’язаний своєю роботою. Зараз він мав можливість одержати кращу посаду, і не думав відступати.

— Послухайте, — розприндився він, — мені наказано обшукати весь будинок і все, що в ньому є. Але ж і ви знаходитеся в будинку!

— Глибоке спостереження! Так, я справді в будинку. Але не як частина меблів. Я дорослий, повноправний громадянин, у мене є довідка, що я психічно здоровий. Я маю певні права, визначені законами. Обшукавши мене, ви порушите моє право недоторканості особи. Цього паперу недостатньо.

— Атож, та коли ви робот, ви не маєте права недоторканості.

— Правильно, але все-таки цього паперу ще недостатньо. З нього випливає, що я — людина.

— Де? — Герровей вихопив папір.

— Там, де сказано “власність, що належить”… і таке інше. Робот не може володіти майном. I перекажіть своєму шефу, містер Герровей, що коли він спробує дістати документа, в якому мовитиметься, що я не людина, я негайно подам на нього позов. I він буде зобов’язаний довести, що я робот на підставі тієї інформації, яка є в нього на даний момент, інакше йому доведеться заплатити чималий штраф за спробу позбавити мене моїх прав, передбачених законом. Ви перекажете йому все це, правда?

Герровей біля дверей обернувся:

— Спритний юрист, нічого не скажеш…

Він постояв, тримаючи руку в кишені, тоді вийшов. Посміхнувся в телекамеру, продовжуючи грати свою роль, помахав рукою репортерам і гукнув:

— Завтра, хлопці, дещо матимете! Я не жартую.

Вже в своїй приземкуватій машині він відкинувся на спинку сидіння, витяг з кишені мініатюрний пристрій і оглянув його. Оце вперше йому довелося робити знімок у віддзеркалених рентгенівських променях. Він сподівався, що все зробив як слід.