Я знаю точно: не было войны
Шрифт:
— Так, лише сподіватися й залишається… Пробачте, я можу вас запитати, звідки ви так вільно володієте українською?[7]
Остап не удержался и задал вопрос, который так и вертелся у него на языке. Девушка не растерялась, она не смутилась, казалось, ее вопрос этот вообще не затронул за живое, но для Остапа он был важен. Не вопрос — ответ на него. Он настолько напрягся внутренне, что это не могло не быть заметным, но заметным для кого? Семья отдыхающих для Остапа была чем-то чужеродным, что-то вроде камня, который валяется у дороги. Валяется, так валяется, не мешает проезжать, да и ладно, а вот эта девушка…
— Все
— Остап, моє ім’я Остап, пробачте що забув відрекомендуватись.
— А я Ребекка.
— Старе біблейське ім’я.
— Скоріше, старовинне єврейське. Отже, товариш Остапе, я викладаю в українській школі. Вчителька фізики та математики. Якщо я викладаю українською мовою, то і повинна вільно володіти нею, а як інакше пояснити дітям свій предмет?
— Пробачте, я знаю величезну численність викладачів, які викладають українською мовою, та майже її не знають.
— І таке трапляється, це досить огидно, та все ж таки трапляється. Скажіть, чому для вас це питання таке важливе?[8]
Ребекка внимательно посмотрела на сидевшего напротив Остапа. Было в парне что-то такое, что заставило ее задать этот нескромный вопрос. На их счастье, семья ленинградцев-отпускников совершенно к их разговору не прислушивалась, воспринимая язык общения как нечто совершенно инородное и занятое своими семейными проблемами — дети хотели кушать и шалили, мама доставала и накрывала на стол, папа пытался унять деток — все как всегда в пригородных поездах местного значения. А вот Остап — он был как натянутая струна, клубок нервов, наверное, что-то такое случилось с ним, что он так остро воспринимает этот мир.
— Пропоную вийти, щоб не заважати перекусити шановному панству. — неожиданно произнес Остап.
— Так, досить слушна пропозиція. — ответила девушка, они вышли в коридор. За окном мелькали телеграфные столбы с птицами, что черными кляксами расселись по проводам.
— Розумієте, Ребекко, в наш час дуже багато утисків на українську мову, почути її гарну від українця — то вже велика вдача, а почути від єврейки, то взагалі є чудо небесне.
— Я вважаю, що вільно володіти мовою, якою ти викладаєш, то є природно для інтелігентної та освіченої особи.[9]
А Остап продолжал, как будто не обращая внимания на прозвучавший ответ:
— Сьогодні я бачив брата Івана, так він розмовляв зі мною російською. Мій брат! Він що, став партійним та мову рідну забув? Хто ж тоді буде розмовляти мовою? Навіщо все це? Коли вимре наша мова, ми й самі вимремо як нація, як народ. Де ми? Ось ми є і ось нас нема, бо ми не розмовляємо рідною мовою. От ви розмовляєте єврейською?
— Так, в родині ми говоримо на ідіш[10], хоча з українцями спілкуємося українською, з росіянами російською, нам в цьому ніхто не заважає.
— І ви залишаєтесь народом, скажіть, ви вигнанці із своєї держави залишаєтесь народом, бо тримаєтесь за свою мову, а ми в своїй державі, в Україні, говоримо російською і перестаємо бути народом, чому це так?[11]
Остап остановился, как будто выдохся, как будто сказал что-то важное, и испугался того, что сказал. А вдруг сказал слишком много? А вдруг сболтнул лишнего? А вдруг кто-то о чем-то догадается или скажет что-то такое или доложит куда следует? Да, докладывать-то не о чем, но все ведь можно представить так, что… а кто может представить? Да кто угодно! Да те же попутчики-москали, или
— Скажіть, невже все так погано? Мені здається, ніхто не заважає спілкуватися українською, будь на то ваша ласка. Якщо ви прийдете в будь яку державну установу ви теж будете там говорити українською і ніяких утисків за це не буде, чи не так?
— Не зовсім так, панна Ребекко. А хто скасував українські школи, вже після того, як відбулася українізація шкіл?[12] Чому в Могильові тільки дві українські школи, як було чотири? Чому їх закрили, хто буде навчати дітей рідної мови?
— Краще все ж таки товариш Ребекка, так, товаришу Остапе? А скажіть мені — до того, як відбулася українізація шкіл, в нашому Могильові була польська школа, російська школа, єврейська школа, я починала вчитися саме в єврейській. Скажіть, будь ласка, кому вони заважали, чому потрібно було їх закривати, щоб відкрити тільки українські? Була українська школа, відкрийте ще дві, або три, залишіть інші національні. А потім опитували людей, вони самі виявили бажання, щоб було більше російських шкіл, що в цьому поганого?
— Те і погане, що самі люди захотіли навчати дітей російською, що їх національна свідомість на такому низькому рівні, ось що погано! Я не націоналіст, та вважаю, що в радянській державі необхідно розвивати всі національності, а наша розвиватись не хоче, деградує, ось що мене так турбує.
— Може, інтернаціональна свідомість все таки перемагає в нашій робітничій державі національну? Якщо справа в цьому, то це є природній процес, та культурна і національна спадщина українського народу зберігається, а можливостей для розвитку української національності стало набагато більше, ніж раніше. Ось ви — типовий селянин, а володієте мовою на рівні вчителя-мовника. Скажіть, яким чином вам вдалося так підняти свій культурний рівень? Ось я бачу перед собою освічену і небайдужу людину. Це дуже приємно і дуже виділяє ваз із загалу.
— Так… проте мої манери залишаються не найкращими… Пробачте ще раз, ви мене знову заставили почервоніти. В мене був дуже розумний вчитель, Микола Петрович Колобродич. Він приділяв мені багато уваги, та навіть готував до вступу у педагогічний інститут, ось тільки обставини так склалися, що старший брат став просуватись по партійній лінії, а молодші були ще замалі. Родина велика. Я залишився з батьком на хазяйстві, тепер молодший підростає, та без батька буде важко, прийдеться все мені брати на себе…[13]
И Остап надолго умолк, погрузившись в тяжелые размышления.
[1] — Здравствуй! Иван, отец болен. Очень болен. Я его в больницу привез, поможешь? Может быть, есть у тебя кто? Чтобы посмотрели его, на ноги поставили.
[2] — Это все?
[3] — Денег не надо. Есть еще немного. Так ты даже к отцу не выйдешь? Изменился ты, братец, Очень изменился. Чужой стал. Даже говоришь как чужой, не по-нашему. Хорошо. До свидания, Иван. Этого достаточно.
[4] — Подожди, брат, я иду.