Як народжується стежка
Шрифт:
І зачиняє за ними ворота.
На подвір ї качки збираються в тісний гурт, довго вмощуються, всідаються на траву, чистять дзьоби, пера, стиха перемовляються. Потім ховають голови під крила і — засинають.
Ніч покриває їх темрявою, теплим туманом, роса лягає на землю, а вони сплять собі, ніби купа сірих горбочків, і сниться їм річка, плюскіт м’якої літньої води, жирні пуголовки у прибережних затоках.
Ніколи баба не чула, щоб хтось тривожив птицю вночі.
Та якось удосвіта, тільки вона прокинулась у сторожці і зібралась іти
Щось фуркнуло попід вікнами, скрикнули разом качки, забили крилами, заметались по всьому подвір’ї.
Сліпа й гаряча від сну, вискочила баба з комірчини.
А на фермі пір’я літає хмарою. Качок закружляло й розкидало хтозна-куди. Ситі й неповороткі, позастрявали вони в кущах, в перекинутих відрах, між планками старенького плоту. Б’ють крилами, гребуть у повітрі лапами, викахкують, аж захлинаються.
І бачить баба: щось руде й перелякане шмигнуло в дірку під плотом, потягло у зубах качку.
— Лисиця! — сплеснула баба руками. — А щоб тобі добра не було! Злодійко! Віддай качку, віддай, кажу тобі!
Пригнулась, схопила палицю і пошпудила на лисицю. Та не попала. Швиденько почовгала за нею.
Коло самої ферми починався колгоспний лан, якраз наливалося жито, високе й густе. Туди, через дорогу, і подалась лисиця, волочучи за собою качку. Баба знов жбурнула палицю. Дринькнула вишничина на сухих грудках. Лисиця, видно, злякалась. Присіла, неспокійно забігала очима. Вона була ще молода, полохлива і ніяк не могла упоратись із такою важкою здобиччю.
— Ачу! — крикнула баба.
Лисиця кинула качку, злодійкувато крутнулась, дзявкнула по-собачому і побігла в жито, низько опустивши хвоста.
Баба Ганя підібрала качку. Думала, що нежива. Але качка, хоч і слабо, стріпувала крилом, шарпалась, розтуляла то одне, то друге око.
«Очунює!» — зраділа стара. Правда, коли пустила качку на землю, та лягла на бік, якась приглушена й пом’ята, і крило розпустила віялом. Тут господарка додивилася, що в птахи переламана ніжка.
— От нещастя! — забідкалась баба і почала сварити лисицю. — Що ж ти наробила, окаянна душа! Скалічила мені руденьку! Найкращу несушку!
Постояла, зітхнула баба і вже спокійніше мовила:
— Ну, нічого. Спробую тебе підлікувати.
Забрала качку в свою сторожку. Перев’язала їй марлею ногу, щоб рівненько зросталась, і пустила під лаву. Настелила в кутку соломи. Та все заглядала туди, гомоніла, розпитувала її: «Що ж тобі дати, сердешна? Може, зерна? Чи трави з берега? Чи води свіженької підлити? От клопіт мені, ти ж нічого не їси!»
Качка й справді не хотіла їсти. Тихо й сумно сиділа під лавою, не ворушилась. Часто засинала, і в неї, сонної, голова сама виповзала з-під крила і потихеньку опускалась вниз, аж поки не стукала
На другий чи на третій день вона трохи очуняла. Зашаруділа в соломі. Боком, розпластано поповзла до миски, підпихаючись крилом. У неї, очевидно, страшно пересохло в горлі. Вона довго, з оторопілим виглядом пила воду, важко віддихувалась і тут же заснула над мискою.
Ще минув день-два, і качка почала вставати. Низько, аж до землі, припадала на одне крило, та все-таки виходила з-під лави. Дибуляла по комірчині, вибиралась навіть у сіни і там ловила собі під порогом жуків.
Баба назвала її Кривенькою. Бо видно було, що так і доведеться пташині весь вік шкандибати.
— Тась, тась! — кликала її Ганна Іванівна і несла до лави повну пригорщу пшона.
Кривенька весело кахкала, спиналась на здорову ногу і шкутильгала до баби, зазираючи їй у руки дробинками чорних живих очей. Пір’я на ній, що злиняло було й вицвіло, тепер знову розгладилось, стало туге й блискуче.
Словом, одужала Кривенька.
І баба Ганя пустила її до гурту. Пустила, та не знала, який матиме клопіт.
Тільки Кривенька задибуляла до качок (а від хвилювання й каліцтва вона падала й плуталась у траві), весь табун раптом закрякав, загомонів — неспокійно, стривожено, затряс на неї дзьобами. «От тобі й на! — здивувалась баба. — Свою не впізнали? Та гляньте, це ж ваша!» А табун гомонів, наступав, погрозливо витягував шиї.
Кривенька злякалась. Вона присіла. Тихо, скривдженим голосом озвалась до своїх: «Невже забули? Це я, руденька». Підвелась і знов пошкандибала до гурту. Птахи захвилювалися ще дужче, і коли Кривенька придибуляла до них і покірно схилила голову, найсердитіші — а то були старі товстобокі несушки — одна поперед одної вихоплювалась із гурту і скубли, відганяли її геть.
— Та чи ви здуріли! — обурилась баба. — Цілою оравою — і на кого? На скалічену птаху!
І подумала баба: може, Кривенька й досі пахне лисицею?
Поки бабуня роздумувала, качки бунтували, скрикували, вже й молоді почали вибігати з гурту, щоб і собі вскубнути калічку. І тільки селезень-вожак гордовито стояв осторонь, згори поглядав на збунтоване птаство. А коли качки купою підбігали до Кривенької, він різкувато крякав, сварився, і птахи відступали назад.
Потім селезень забив крилами, гукнув на весь вигін.
«Годі! — так можна було зрозуміти його сигнал. — На річку пора!»
Ще якусь мить табун кричав, невдоволено товкся на місці і все-таки, видно, прийняв Кривеньку. Бо коли вона підвелась і якось принижено, винувато задибала слідом, на неї вже не накидалися, не шипіли, хоч, правда, і поглядали в її бік не дуже ласкаво.