Ялинка
Шрифт:
Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску.
Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.
– Матерiал добрий, здається… i пошив непогано… Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце.
– Ах, який
– Скiльки взяв Шмуль за картуз?
– Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копiйок…
– Ах, сучий син… Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi.
Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.
– Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!
– Хi-хi… i з географiї п'ять.
Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.
Доря прийшов сказати добранiч.
Вони лишились самi.
Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:
– Показуй, що ти купила?
Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опустилась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у -неї сухо затрiщала пружина.
Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.
Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по помостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.
– Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки стежив за пароходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз накрутив.
– Прийми свiй хвiст!
– нетерпляче гукав на жiнку, коли пароходик ткнувсь носом в її спiдницю.
– Розсiлась!..
Вiн навiть лазив за ним по помостi.
Сусанна сидiла щаслива, одкривши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого.
Пароходик дирчав.
Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами.
– Ет, чорт зна що…
– Як чорт зна що?
– здивувалась Сусанна.
– Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.
– Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!
Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi.
– Цiкаво, що ти придумав?
Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i тепло спахнули очi.
– Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке
Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.
– Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорi… Нехай…
– Та не тягни ж бо…
– Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько…
– Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.
Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння:
– Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.
– Ах, ах!
– налякалась Сусанна.
– Як можна дитину…
– "Дитину, дитину"… - перекривився Карпо Петрович.
Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?
Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.
– Ви-хо-ву-вать треба!..
– Ах, ах!
– вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка.
– А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера… а нiхто не побачить, лиш Доря…
Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий…
Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. їй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги…
– А кого вiшати будуть?
– блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину i врештi махнув рукою.
– Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти - гляди менi - ша! Анi словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу.
– Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цiкаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь… Карпо Петрович замахав з ляку руками:
– Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно…
Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гiмназiї завтра…
Можна б зробить йому свято.
– Само собою!
– розвеселився Карпо Петрович.
– Нехай погуляє!..
Вiн був у чудеснiм настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.
– За ката, певно. Яким… - кинула наче про себе Сусанна.
– Яким.