Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
Шрифт:
— Ваша величність, він не дозволяє. Скасуйте свій наказ, а то він зруйнує замок і розвіє його по вітру, мов поганий сон!
Хай тобі грець, хіба можна накидати мені такі неймовірні зобов’язання? А що, як королева…
Але мої побоювання були безпідставні. Королева навіть не спробувала опиратись, а, пополотнівши, опустилася на стілець і знаком показала воїнам, щоб відступилися від старої. Моргана враз протверезіла. І, видно, не тільки вона. Леді й джентльмени посхоплювалися на ноги і, забувши про двірський етикет, юрбою кинулися до дверей, перекидаючи стільці, б’ючи посуд, штовхаючись, пхаючись, працюючи ліктями, аби тільки встигнути проскочити
Сердешна королева з переляку так присмирніла, що навіть не наважилася без моєї згоди повісити композитора. Мені було дуже шкода її, — будь-хто на моєму місці перейнявся б до неї співчуттям, бо вона по-справжньому страждала; я вирішив піти на поблажку й не доводити діла до крайнощів. Поміркувавши трохи, я наказав привести музикантів і зажадав, щоб вони знову виконали “Щастя моє — в твоїх синіх очах”. Пісню було виконано. Я переконався, що королева має цілковиту рацію й дозволив їй повішати весь оркестр. Ця невеличка поступка благотворно подіяла на господиню. Державний діяч небагато доможеться, нав’язуючи підлеглим у кожному випадку свою залізну волю, бо це принижує їх, позбавляє ініціативи і тим самим підриває його власну могутність. Час від часу в малому й незначному потурати підлеглим, коли це не шкодить справі, — ось наймудріша політика.
Тепер, коли королева заспокоїлась і навіть повеселішала, хміль знов ударив їй у голову, розв’язав язика, і він зателенькав срібним дзвіночком. Так, балакати вона була мастак. А мені не випадало нагадати їй, що вже пізно, що я страшенно стомився й хочу спочити. Як же це я, дурень, не пішов спати разом із усіма! А тепер сиди й слухай, бо іншої ради нема! Отак вона заливалася дзвінким калатальцем у глибокій, примарній тиші заснулого замку, аж раптом знизу, з-під землі, долинув приглушений зойк, сповнений такого болю, що мені мороз поза шкірою пішов. Королева замовкла, й очі її радісно зблиснули; вона схилила набік свою гарну голівку, як ото пташка, коли прислухається. Зойк знову прорізав тишу.
— Що це таке? — спитав я.
— Оце сила духу! Оце витримка! Минуло вже стільки годин, а він усе ще терпить!
— Терпить? Що саме?
— Тортури. Ходім — ти побачиш веселе видовище. Якщо він і зараз не признається, його шматуватимуть у тебе на очах.
Яким ніжним, яким чарівним виплодком пекла вона була! Яка щаслива безтурботність бриніла в її голосі, тоді як мені аж ноги зводила судома від співчуття до того нещасного! У супроводі сторожі в латах, що несла запалені смолоскипи, ми пройшли лункими коридорами, а потім кам’яними сходами спустились у вогкий, глибокий підвал, що тхнув цвіллю та віками в’язничного мороку. То була довга, страхітлива, тяжка дорога, яку аж ніяк не полегшувало й не звеселяло щебетання відьми, що розповідала про бідолаху та його злочин. Як твердив один донощик, який не відкрив свого імені, він убив оленя в королівському заповіднику.
Я сказав:
— Донос невідомого — це ще не доказ, ваша величність. Слід було б зробити очну ставку обвинувачеві та обвинуваченому.
— Я не подумала про це, бо справа, зрештою, така дріб’язкова. Але навіть якби я схотіла, очної ставки зробити однаково б не змогла, бо обвинувач прийшов до лісника вночі, та ще й у машкарі, розповів йому все і зник, і лісник не знає, хто він такий.
— Виходить, цей невідомий — єдиний, хто бачив, як убили оленя?
— Пхе!
— Отже, невідомий і сам був поблизу вбитого оленя?
А що, як він сам його і вбив? Той вірнопідданський запал, ще й у машкарі, їй-богу, викликає підозру. І скажіть мені, ваша величність, навіщо ви піддали заарештованого тортурам? Яка з цього користь?
— Інакше він не признається. А коли не признається, то занапастить свою душу. За злочин, що він учинив, закон карає смертю, і я, звісно, подбаю про те, щоб він не уникнув кари. Але я занапащу і свою власну душу, якщо дозволю йому померти без каяття та без розгрішення. Ні, лізти через нього у пекло — нема дурних!
— Ваша величність, а що як йому нема в чому каятися?
— Ну, це ми зараз побачимо. Якщо я закатую його до смерті, а він ні в чому не признається, значить, що йому й не було в чому признаватись, еге ж? Отже, я не занапащу своєї душі через людину, яка не покаялася, бо їй не було в чому каятися, — і таким чином уникну пекла.
Типовий спосіб мислення — чи точніше, відмови від мислення — тих часів! Сперечатися з нею було марно. Аргументи розбиваються в друзки об кам’яну стіну, забобонів, не залишаючи на ній ні вм’ятин, ні подряпин. А її забобони поділяли усі без винятку в тодішній Англії. Найсвітліші голови в країні не змогли б доміркуватися, на що хибує її логіка.
Ввійшовши до катівні, ми побачили видовище, якого мені не забути, мабуть, повік. Молодий гігант років тридцяти лежав розіп’ятий на дибі; його зап’ястки й кісточки були прив’язані мотузками до коловоротів. Спотворене мукою обличчя було мертвотно бліде, чоло вкривали краплі поту. Над ним схилялися священики, тут же були кат і сторожа; на стінах чаділи смолоскипи, а в кутку сиділа, скорчившись, молода жінка із спотвореним обличчям і зацькованими, божевільними очима. На колінах у неї спало немовлятко. Саме як ми переступили через поріг, кат трохи крутнув коловорот, і з уст мученика й жінки водночас вихопився болісний зойк. Я крикнув, і кат попустив мотузки, навіть не озирнувшись на мене. Я не міг дозволити, щоб таке страхіття тривало: моє власне серце не витримало б і розірвалося.
Я попросив у королеви дозволу поговорити з в’язнем сам на сам; вона почала була заперечувати, й тоді я неголосно сказав, що не хочу сперечатися з нею в присутності слуг, але їй доведеться виконати мою волю, бо я представник короля Артура й слово моє — закон. Вона зрозуміла, що доведеться поступитись. Я попросив її назвати мене цим людям, а потім піти. Це було їй неприємно, проте вона проковтнула шпильку і зробила навіть більше, ніж я сподівався, — не тільки дала свою згоду, а й сказала:
— Робіть усе, що вам накаже цей лорд. Він — Хазяїн.
Це слово діяло, мов заклинання, — бачили б ви, як ті щури заметушилися! Королівська сторожа вишикувалась і з Морганою на чолі, освітлюючи смолоскипами підземні переходи, подалася геть. Коли їхня розмірена, лунка хода завмерла вдалині, я звелів зняти в’язня з диби, перенести на ліжко, прикласти до його ран цілюще зілля і дати йому вина. Жінка підповзла ближче до нещасного. В очах її світилися любов і ніжність, але час від часу вона злякано озиралася, ніби побоюючись, що її проженуть; вона торкнулася долонею чоловікового лоба, але в ту ж мить з жахом відсахнулась, перехопивши мій погляд. На неї боляче було дивитись.