Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
Шрифт:
Розділ XXXV
СУМНА ПРИГОДА
Світ повен несподіванок. Король похмуро мовчав; це було природно. Але, що, по-вашому, ятрило йому душу? Те, що він із захмарних висот упав на дно, був князем, а став гряззю, проміняв корону на кайдани? Ні, і ще раз ні! Найбільше допікало йому не це, а те, що його продано так дешево! Він ніяк не міг примиритися з тим, що ціна йому всього-на-всього сім доларів! Упевнившись у цьому, я довго не міг отямитись: це неможливо, це неприродно, думав я. Та коли до мене повернулась ясність думки та здатність аналізувати, я зрозумів, що помилявся: нічого неприродного тут не було! І ось чому: король — поняття вигадане, штучне, отже й королівські почуття наскрізь штучні,
Хай йому чорт, ин геть заморочив мене доказами, що на великому ринку за нього дали б щонайменше двадцять п’ять доларів, — це була явна нісенітниця, плід сліпої зарозумілості, бо стільки не дали б навіть за мене. Але питання це було делікатне, і я дипломатично вирішив не суперечити йому. Більше того, мені довелося псові очі продати й безсоромно підтвердити, що він і справді вартий двадцяти п’яти доларів, хоч я добре знав, що споконвіку не було короля, вартого половини цієї суми, а протягом наступних тринадцяти століть не буде короля, вартого навіть її чверті. Він страшенно набрид мені. Хоч би про що він заводив мову — про види на врожай чи про погоду, про політику чи про собак, котів, мораль, богослов’я, — я тільки зітхав, знаючи, що скінчить він отими триклятими сімома доларами. Коли ми спинялися десь у людному місці, він кидав на мене виразний погляд — мовляв, якби його спробували продати знову цим людям, то виручили б набагато більше. Щиро кажучи, коли короля продали за сім доларів, я спершу навіть відчув зловтіху, але тепер, наслухавшись його скарг та нарікань, я був би щасливий, якби за нього дали цілу сотню. І головне, цьому не видно було кінця-краю, бо щодня, мандруючи з міста до міста, ми опинялися перед натовпом можливих покупців і слухали, як, оглядаючи нас, вони казали про короля приблизно таке:
— Подивися на того ледаря, — ціна йому три долари в базарний день, а гонору на всі тридцять. Якби ж то за гонор та ще й приплачували!
Врешті такі зауваження призвели до невеселих наслідків. Наш хазяїн, людина практична, збагнув, що ця вада відлякує від короля всіх можливих покупців, і він заходився вибивати гонор із його найяснішої величності. Я міг би дати хазяїнові кілька корисних порад, але промовчав, бо той, хто напучує рабовласника, тільки шкодить справі, яку обстоює. Я он скільки сил поклав на те, щоб зробити з короля селюка, причому учень він був слухняний і старанний. Але силоміць змусити короля перемінити королівські манери на рабські? Що ж, нехай спробує. Я йому не заздрив. Я не вдаватимусь у деталі — гадаю, їх домалює вам ваша уява. Скажу тільки, що за тиждень батіг, палиця й кулак добре попрацювали: на короля прикро було дивитись. Та хоч на тілі його не знайшлося б живого місця, духом він не підупав. Хоч який тупий був наш работорговець, а й він зрозумів, що навіть у рабі іноді неможливо вбити людину і що кістки ламаються легше, ніж мужність. Зрозумів він і те, що цей горішок йому не по зубах: що жорстокіше катував він короля, то лютіше той кидався на нього. Кінець кінцем хазяїн здався, й король залишився при своєму гонорі. Виявилося, що король був більше, ніж король, — він був людина; а із людини людське не виб’єш.
З місяць ми тяжко поневірялися, блукаючи по всіх усюдах, і знаєте, хто з жителів тодішньої Англії найбільше цікавився питаннями рабства? Його величність король! Так, його колишня цілковита байдужість поступилася місцем глибокому інтересові. Він став найзапеклішим викривачем рабства з усіх, яких мені будь-коли доводилося слухати. Тож я наважився знову поставити йому запитання, яке вже ставив кілька років тому і на яке дістав тоді таку гостру відповідь, що надовго втратив охоту порушувати цю тему. Я спитав, чи не має він наміру скасувати рабство.
Король відповів не менш гостро, ніж тоді, але тепер слова його видалися мені музикою, чудовою, милозвучною музикою, дарма що він ужив вельми непристойну лайку та ще й поквапився вставити її в середину фрази, а не приберіг, як заведено, на самий кінець.
Тепер і мені захотілося визволитись. Доти я не те що не прагнув волі, ні, цього я сказати не можу, я прагнув її, але не хотів ризикувати життям і відраджував від необачних кроків короля. Але тепер —
Наші мандри не обходилися без пригод. Одного вечора, коли до села, куди ми прямували, лишалась іще миля, раптом знялася хуртовина. Щільна пелена снігу оповила нас, мов туман, засліпила, і незабаром ми заблудили. Хазяїн, наляканий можливістю втрат, нещадно батожив нас, але цим тільки погіршував справу, бо його батіг гнав нас геть від дороги, а отже, і від порятунку. Знесилені, ми врешті спинилися, збились докупи й попадали в сніг. Хуртовина лютувала до півночі, потім враз угамувалась, але на той час п’ятеро найслабкіших із нас — двоє чоловіків і три жінки — померли, а решта були близькі до смерті. Наш хазяїн знавіснів. Ударами батога він примусив нас підвестись, а тоді наказав стрибати на місці й штовхати одне одного, щоб зігрітися.
Раптом ми почули крики й зойки, і з темряви до нас метнулась якась жінка. Вона впала на коліна й заголосила, благаючи захисту для себе й двох своїх дочок. За нею гналася юрба із смолоскипами, горлаючи, що жінка ця — відьма: вона, мовляв, наврочила їхню худобу і знається із самим дияволом у подобизні чорного кота. Бідолашну жінку побили камінням; скалічена, закривавлена, вона вже не була схожа на людину. І тепер її хотіли спалити.
Ну, а що, по-вашому, зробив наш хазяїн? Коли ми оточили нещасну, щоб своїми тілами захистити її, він раптом збагнув, як уникнути дальших утрат. Він крикнув, що віддасть її тільки в тому разі, якщо її спалять тут, на місці. Уявляєте собі? І переслідувачі погодилися. Вони прив’язали жінку до стовпа, обклали хмизом і підпалили. Як вона кричала, як благала зглянутися, притискаючи до грудей своїх малих дочок! А наш тварюка хазяїн, для якого не було нічого святого, крім зиску, змусив нас стати круг вогнища і грітися, відновлюючи свою ринкову вартість, тим самим полум’ям, яке позбавляло життя безневинну нещасну матір. Ось якого ми мали хазяїна! Я його добре запам’ятав. Хуртовина коштувала йому дев’ять невільників. Після того він ставився до нас іще жорстокіше, лютуючи, що зазнав таких збитків.
Пригоди траплялися з нами весь час. Одного дня ми наткнулися на процесію. І яку процесію! Здавалося, для участі в ній зібралися всі покидьки королівства, й до того ж усі як один — п’яні. Попереду їхав віз, на якому стояла труна, а на труні сиділа гарненька жінка років вісімнадцяти, годуючи немовлятко. Раз у раз вона пригортала дитинча до себе й витирала з його личка сльози, що крапали з її очей. Нетямуще малятко, — задоволене й щасливе, усміхалося до матері, пухкими рученятами хапало її грудь, а жінка ніжно гладила ті рученята, притискаючи до згорьованого серця.
Чоловіки й жінки, хлопці й дівчата йшли обіч і позад воза, витанцьовуючи, регочучи, брутально лаючись і співаючи сороміцьких пісень — це була якась дика, небачена оргія. Ми саме ввійшли в передмістя Лондона, наближалися до міського муру, тож ясно було, що процесія Складається з певного прошарку лондонського населення. Наш хазяїн проклав нам шлях аж до самої шибениці. Тут уже чекав священик, що допоміг жінці зійти на поміст, сказав їй щось утішне й звелів помічникові шерифа дістати для неї стільця. Потім він став коло неї, глянув на задерті обличчя глядачів біля своїх ніг, обвів поглядом суцільне море голів на площі й почав розповідати історію засудженої. В голосі його бринів жаль — почуття, що його так рідко доводилося чути в тій темній, дикунській країні! Я не ручаюсь за точність слів, але зміст його оповіді пам’ятаю до найменших подробиць, і тому переловім її по-своєму:
“Закон має бути справедливим. Але що вдієш — іноді він помиляється. Тоді нам лишається тільки шкодувати, коритись і молитися за душу того, хто став невинною жертвою закону, молитися, щоб таких жертв було якнайменше. Закон вимагає смерті цього сердешного юного створіння, і вимагає слушно. Але інший закон поставив ЇЇ перед необхідністю або піти на злочин, або голодувати разом з дитиною, — і бог свідок, цей другий закон винен у тому, що вона вчинила злочин і прийме тепер ганебну смерть!