Янтарне скло
Шрифт:
— Барут був людиною, а я — ні. Тепер він ангел.
— Отже… — переклавши важкі предмети на дно рюкзака, Віл повернувся та спробував роздивитися ангела, але нічого не побачив. — Тож він був людиною, — задумливо промовив хлопець, — а потім… Люди стають ангелами, коли вмирають? Так це трапляється?
— Не завжди… Взагалі-то доволі рідко — дуже рідко.
— Тож коли він жив?
— Десь чотири тисячі років тому. Я набагато старіший.
— А він жив у моєму світі? Чи, може, в Ліриному або цьому?
— У твоєму. Проте існує безліч світів,
— Але як люди стають ангелами?
— Навіщо нам ці метафізичні роздуми?
— Я просто хочу це знати.
— Краще прямуй до своєї мети. Ти привласнив майно мертвого, взяв усі іграшки, потрібні тобі, щоб вижити, тож, може, ходімо?
— Підемо, коли я дізнаюся, куди нам треба йти.
— Хоч куди ми підемо, Баруг нас відшукає.
— То він знайде нас і якщо ми залишимося тут. Я маю ще дещо зробити.
Віл сів так, щоб не бачити тіла сера Чарльза, та з'їв три м'ятних тістечка. Його самого здивувало, наскільки краще він став почуватися після цього — втома кудись зникла, і до нього повернулася сила. Тоді він знову подивився на алетіометр. Кожне із тридцяти шести маленьких зображень, розташованих по колу, було надзвичайно чітким — відразу було видно, що це — дитина, то — цуценя, це — скиба хліба тощо. Проте значення цих символів були туманними.
— Як Ліра читала його? — спитав він у Балтамоса.
— Не виключено, що вона тебе дурила. Ті, хто користується цим інструментом, спочатку багато років навчаються, але навіть після цього вони розуміють його лише за допомогою численних довідників.
— Ні, не дурила. Вона справді вміла його читати — вона казала мені таке, про що ніяк не могла дізнатися.
— Тоді для мене це також загадка, запевняю тебе, — відгукнувся ангел.
Розглядаючи алетіометр, Віл згадав, що колись Ліра дещо казала йому про те, як слід його читати — щось про стан, у який вона мусила ввести свій розум, аби прилад запрацював. Тоді це допомогло йому відчути тонкощі поводження зі срібним лезом магічного ножа.
Охоплений цікавістю, він дістав ніж та прорізав на тому місці, на якому сидів, віконце. Крізь нього було видно лише блакитне повітря, але далеко-далеко внизу можна було побачити дерева та поля: безперечно, це був його власний світ.
Отже, гори в цьому світі не завжди відповідали горам у його світі. Віл зачинив вікно, вперше лівою рукою. Як приємно було знову по-справжньому володіти нею!
І тут йому на думку раптом спала ідея, пронизавши його, мов розряд електричного струму.
Якщо існує незліченна кількість світів, чому ж тоді ніж прорізає вікна лише між цим і його власним світами?
Без сумніву, він повинен створювати проходи до будь-якого з них.
Віл знову підняв ніж, дозволивши своєму розуму перетекти до самого його кінчика — так, як його вчив Джакомо Парадізі, — і ось нарешті його свідомість опинилася між самими атомами кінцівки леза, і він зміг відчувати кожну крихітну дірочку й нерівність повітря.
Замість того, щоб, як зазвичай, робити надріз, щойно відчувши першу ж щілину, він
— Що ти робиш? — пролунав із повітря голос, повертаючи хлопця до дійсності.
— Досліджую дещо, — відповів Віл. — Намагайся триматися подалі від ножа — якщо ти потрапиш під нього, то він тебе поріже, а позаяк я тебе не бачу, то не зможу уникнути цього.
Балтамос якимось нечітким звуком виразив незадоволення. Віл знову підвів ніж та почав намацувати крихітні щілинки, їх було набагато більше, ніж він гадав, і коли він почав досліджувати їх, не відчуваючи потреби відразу робити надріз, то побачив, що кожна з них має свої, властиві лише їй ознаки: одна була жорсткою та чіткою, інша — ніби розмитою, третя — слизькою, четверта — крихкою та ламкою…
Але були серед них і такі, котрі він відчував краще, ніж інші, і, наперед знаючи результат своїх дій, він розрізав одну з таких щілин, щоб упевнитися, що це дійсно був його світ.
Побачивши, що він не помилився, хлопець зачинив віконце та намацав кінчиком ножа щілинку з іншими якостями: вона була гнучкою та пружною. І, розрізавши її, він побачив, що світ за віконцем не був його власним: не було видно ні зелених полів, ні живих огорож, лише пустеля та хвилясті бархани.
Віл зачинив прохід і відчинив інший — у задимлене повітря над промисловим містом. Якраз унизу до воріт заводу один за одним повільно заходили похмурі робітники, і хлопець широко розкрив очі, побачивши, що всі вони були прикуті до одного довжелезного ланцюга.
Він зачинив і це вікно та спробував вийти зі стану трансу, в якому він перебував. Голова його трохи паморочилася — лише тепер йому почали відкриватися справжні можливості ножа. Він дуже обережно поклав інструмент на камінь перед собою.
— Ти збираєшся залишатися тут весь день? — спитав Балтамос.
— Я думаю. Переходити з одного світу до іншого можна не завжди — лише тоді, коли земля в обох знаходиться приблизно на одному рівні. Мабуть, якраз у таких місцях і роблять проходи… Якщо бажаєш повернутися до свого світу, ти маєш знати, яким на дотик є прохід до нього — інакше можна назавжди загубитися.
— Отож. Але, може, нам слід…
— І треба знати, в якому світі земля знаходиться на тому самому рівні — інакше робити прохід немає сенсу, — вів далі Віл, звертаючись не так до ангела, як до самого себе. — Отже, це не так легко, як я гадав. Мабуть, в Оксфорді та Ситагазі нам просто таланило. Але я лише…
Він узяв у руку ніж і знову почав досліджувати повітря. Окрім того чіткого та знайомого відчуття, котре, як він вже знав, указувало на те, що в цьому місці можна зробити прохід до його світу, цього разу він відчув щось нове: якийсь резонанс, тремтіння, ніби він бив у великий дерев'яний барабан — але це тремтіння, звичайно, прийшло до нього із крихітної, на вигляд нічим не примітної точки, розташованої в порожньому повітрі.