Ярь

Метелева Наталья

— Кому тут гніздо? — голос Кепа гасить невидимі дюзи, і перевантаження, що стиснуло серце в крапку, змінюється невагомістю раптового щастя.

Є Бог у світі. Є. І маленькі Його дива. Простенькі, як гніздо тридерома з працюючою батарейкою.

Пальці, сковзкі від мани, — як чужі. Лише б не упустити крупинку запису в слиз на підлозі — ніяких світляків не вистачить знайти… Мражи жрабові! Ач, Янка має рацію — я звик! Став гірше людожера, якщо здатний так думати про смерть друзів. Байдуже. Раціонально. І не про смерть. І не про людей. І не думати. Чи завжди

таким був?

Хто там шив абажури зі шкіри євреїв? У нас є лампочки. Десять штук в упаковці.

Десять негренят, невидимих у мороці. Шестеро чоловіків, три жінки і Янка. Скупчилися, обнялися за плечі. У мене в руках шматочок з іншого життя. Зі світу, куди ми можемо не повернутися.

— Лесь, ну давай!

— Дихай потилицею, Владе, а то тридешку здмухнеш! І для кого ці штуки робили? Дюймовочки жовтопузі! Дайте мені павучу лапку — кнопку натиснути.

Янка щасливо засміялася. Вперше за все безчасся. За всю темряву зупиненої чорної миті.

— Дай мені!

І я віддав. І ніщо в мені не здригнулося.

Клацнув тридером. Фонтаном виплеснувся колір, загуркотів звук, захопив…

«Візьміть тоді очі мої,Візьміть тоді очі мої,Візьміть тоді очі мої,Щоб вони вас більше не зріли…»

…захопив Янку, що злетіла назустріч чорним птахам.

Тридером одразу схлипнув, зашипів, як п’єзорки: енергія пішла, наче в пісок, всмокталася в жраб’ячу пащу. Але хтось з нас уже горлав, а потім всі, самозабутньо. І я теж горлав заіржавілим від напівшепоту горлом, гугняво і фальшиво:

«Побували уже в очах твоїхІ все, що нам треба, узяли»

І тут наш локус п’ять на п’ять здригнувся. Банка розділилася, мов жива клітка. І ми опинилися в порожнині, прокресленій вузькою сіруватою щілиною, наче зіницею.

А Янка продовжувала падати сяючою сніжиною у морок. У темряву, що виплеснулася у світ душами, які пішли. У темряву мого серця, що гуркотіло криком.

Вона висіла жариною в безодні і танцювала, як перед розумними бджолами Зіш. Єдину фразу, яку я навчився розуміти: «Я кохаю тебе! Кохаю! Кохай!»

— Тримайся, Янко! — закричав Влад, кидаючись до щілини.

ВИХІД

Ми тримаємо її з усіх сил. Вчепившись серцями і душами у співаючу жарину.

Ми тримаємо її усією люттю, усією ненавистю, усім життям.

— Ррауувв! — стогне темрява, пронизана поцілунком світла.

— Люби! — танцює Янка.

Я бачу її навіть із заплющеними очима: язичок палаючої свічки тріпотить, здіймається, пестить в’язку порожнечу вогненною долонькою. Тонка свіча, як перед іконою. Одна-єдина на весь храм. На весь Всесвіт.

Хай буде це світло!

Хай буде завжди!

Хай буде!

Палаюча крапка вибухає, розпухає вогненним вихором, заповнюючи світ:

— ЛЮБИ!!!

* * *

…блимають

лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер, серце спотикається, лінькувато жує якусь гидоту, яку уприснуто в вени…

Живий. Живий! Проскочили!

Чиїсь руки підхоплюють мене, допомагаючи вибратися з капсули. Плескають по плечу.

— Гальмуєш, старий! Хто останній — той драїть локус!

Яшка Осін, голий і в ботах, веселий, як завжди. Схоже, він і в капсулу в ботах заліз. Динаміки щось мелодійно віщають. Я одягаюся, не прислухаючись. І так зрозуміло — проскочили! Гіперперехід позаду. Наш маленький Страшний Суд. Далі — затишний космос, утиканий голками зірок.

Ми штовхаємо один одного, зубоскалимо… І жодного слова про те, що пережили в Переході. Це все потім, для анкет і розслідувань. Не заведено про це згадувати, навіть за пляшкою.

Влад теж вибрався, потягується лінькуватим котом. Регоче життєрадісно:

— Гидотна ж штука, цей ваш гіпер! Оса, ти б бачив збоку, як з тебе нутрощі сипалися. Радий, що ти живий, чортяко.

Посмішка сповзає з Яшки, як наволочка з подушки. Він відводить очі, мимрить з розгубленим полинялим обличчям:

— З переходом, Владе. Я теж радий.

Мені не хочеться дивитися на Влада. У астролінгвіста це перший перехід, знаю. Лише новачки намагаються відлити у світ свої помиї. Буркочу стандартне привітання мерців, що ожили: «З переходом!» Прослизаю повз.

І тут у грудях жарко спалахує, звідти, з небуття: «ЛЮБИ!!!» Зупиняє мене, мов куля. Хіба Влад винен? Озираюсь — програмер і астролінгвіст тиснуть руки, і в очах плескотить та сама гаряча іскра. І чомусь я впевнений: віднині ми триматимемо один одного так само, як Янку — усім життям. Невже любові до ближнього у світі стало більше?

Біля відсіку Янки чомусь надто багато народу… Чорт! Біжу, зносячи зустрічних до стінок коридору. Люк зісковзує вбік. Випірнає Капітан.

— Білов? — гальмує мене його сумний погляд. — Не поспішай.

— Що з нею?

З-за плеча Капітана визирає Джоссі:

— Все гаразд, Лесь. Жива Янка.

Брешуть. Брешуть же! Яке там — гаразд? Я смикаюсь до відсіку, але Кеп хапає за плече, ледь не вивертаючи з суглоба.

— Ходімо, Лесь. Поговорити треба.

А я дивлюся вглиб відсіку, на тонкий Янчин силует, що ковзає по стінці. Її волосся плескотить темною хмарою — розчісується Янка, не звертаючи ні на кого уваги. І вже знаю, що мені скаже Кеп: «Хтось платить за всіх».

З нуль-переходами завжди так. Точка входу. Точка виходу. Між ними — ніщо. Ненажерливий нуль. І хтось один за всіх сплачує проїзд через небуття, інакше ніхто не вийде. Чому — знають лише жраби. Хтось один виходить не таким, яким був, залишаючи дань — пам’ять або сміх, сумління чи дар божий. Не хочете ризикувати — сидіть в колисці планети, звісивши ніжки, бо іншого короткого шляху до зірок немає.

Колись я залишив безодні музику. Або музика залишила мене? І з того часу, після третього стрибка, безодня переселилася в мене і не заростає, сочиться безкінечною журбою. І десь там, у небутті, назавжди залишився поет і музика Лесь Білов. Космос — це диявол, що купує душі за зірки.