Ярославна
Шрифт:
Табуни в один день могли стати кінною ордою і лавиною, що все змітала на своєму шляху, ринутися на прикордоння Русі – на Чернігівщину, на Переяславщину, Київщину… І горе віками йшло на Русь, і вели його крилаті багатоголові вогнедишні гориничі та тугарини.
А застогнав, браття, Київ,Застогнав тугою,Чернігів – бідою:Розлилися…Щовечора слухаючи безконечне, здавалося б, сказання своєї няньки, бабці, що його доглядала змалку (нянька була холопкою, чи, як тоді казали, «робою», рабинею, вона прижилася у князів Новгород-Сіверщини, була як своя, чи не на правах далекої родички), так ось, слухаючи її сказання про багатоголових та крилатих чудиськ змієвого роду (а стара – така вигадниця-штукарка, що її повість і за вік не переслухаєш!), завмираючи зі страху й цікавості водночас, коли і хотілося ще і ще слухати, і боялося усім тільцем своїм, маленький княжич оживав, бадьорився й смілів, як стара штукарка нарешті переходила до оповіді про Кирила Кожум’яку, головного змієборця Русі. І навіть схоплювався та, стикуючи кулачки, загрозливо вигукував (чомусь до слюдяного віконця, наче в нього ось-ось мала заглянути та жахлива зміюка):
– Ага-га-га!!! Ось зараз… Кирило Кожум’яка прийде! Він тебе так віддухопелить своєю довбнею, що всі твої голови повідлітають, і сам ти здохнеш, тварюко нікчемна!!!
– І був колись коло Києва змій і кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину, – починала бабця.
– Подавишся, подавишся! – кричав до віконця княжич, все ще погрожуючи невідомо кому стисненими кулачками, а сам ставав колючим, як йоржик. – Або парубком, або дівчиною! Як Кирило з тобою на герць стане і шандарахне тебе довбинякою!
По кілька разів перепитував та уточнював в оповідачки, який саме Кирило на вигляд та де він живе.
– Під Києвом, над Дніпром, княжичу мій. Там його хатка стоїть. Як затопить він у ній, то дим аж під небесами стелеться… О, кажуть люди, – Кирило вже піч свою затопив – день розпочався… Ось кулешу наварить, поснідає та й піде зміїв бити… А як вийде той Кирило до Дніпра кожі мочити, щоб потім їх м’яти – тому ж він і прозивається кожум’якою, – то не одну мне, а дванадцять за раз.
– Ух ти!! – захоплено гукає Ігор і від збудження аж підстрибує на місці. – І я, коли виросту, стільки кож буду за один раз м’яти!..
– Дурненьке, бо маленьке, – лагідно посміхається стара. – Кирило кожі мне, бо він – простий чоловік. Чорна людина. А ти… Нащо тобі, княжичу, кожі м’яти, як ти, коли виростеш, князем будеш. А князям кожі м’яти не годиться.
– Але я все одно, як виросту, то змія уб’ю! Хоч Горинича, хоч Тугарина! Щоб не літали до нас із своєї Половеччини!..
Стискує кулачки, оченята аж палають.
– Бабо, бабо, князі можуть бити зміїв?
– Як подужають, то чому ж… Можуть.
– А я подужаю! Як виросту, так і подужаю! Розказуй, розказуй, бабо, як Кожум’яка Змія Горинича довбнею гатив!
– А так і гатив. Обмотався
– Довбню, довбню, – перебивав маленький слухач.
– Може, й довбешку яку, я при сім ділі не стояла, тож і не пам’ятаю. Взяв він довбню, а в ній, може, пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:
– А що, Кириле, прийшов битися чи миритися?
– Битися, битися! – замість Кирила вигукує Ігор.
– Де вже там миритися, – голосом Кирила одказує стара. – Битися прийшов з тобою, іродом проклятим!
– Проклятим, проклятим!!! – підтверджує й княжич.
– От і почали вони битися – аж земля гуде, – мережить далі свою оповідь стара штукарка. – Що розбіжиться змій та вхопить Кирила зубами, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться, та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною довбнею, як добрий дуб завбільшки, як улупить…
– Улупить, улупить! – аж верещить від задоволення Ігор.
– …як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить – так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитись, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод («Проклятий, проклятий», – шепоче маленький слухач), і що розженеться проти Кожум’яки, то він його довбнею тільки луп! Що розженеться, то він його знай, довбнею тільки луп!.. Луп та й луп! Аж луна йде. Бились, бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає зміюка, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне…
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть.
– А по горах народ стоїть… – шепоче Ігор і такий блідий, що аж білий. – А чого він стоїть?…
– Жде, що далі буде.
– Лучче б він Кожум’яці допомагав змія бити, – резонно зауважує малий слухач.
– Може б, і лучче, так народ безсилий. Із змієм тільки один Кожум’яка міг упоратись… Так ось, народ жде, жде, жде… Коли це зміюка бубух! Ах земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!..»
– Слава тобі, Господи! – вигукує Ігор і нарешті переводить стримуваний подих. – Убив змія Кожум’яка, убив!!.
– Ага, убив проклятого ідола. А вбивши, визволив князівну і віддав князеві. І увесь руський народ від лиха-біди звільнив, порятував. От звідтоді урочище, де жив Кирило, і стало зватися Кожум’яками.
– Я теж… теж, як виросту, стану, як Кожум’яка, – сюди-туди бігає збуджений княжич. – Уб’ю змія, князівну визволю, руський народ порятую. Тому я буду, буду кожум’якою!
Бабця добродушно посміхається.
– Спи вже… Кожум’яко. Він тому так і зветься, що кожі м’яв. А ти ж не до чорного люду належиш, ти – княжич. І батько твій князем був, і дід… Як виростеш – князем будеш. А князеві не гоже кожі м’яти і кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й північ… Мене ще насварять, що ти до півночі не спиш.
– Як виросту, я стану великим київським князем!
– Дай Боже нашому теляті вовка піймати.
– Буду, буду! І зміїв гориничів тоді, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всіх, всіх зміїв повбиваю – як стану великим київським князем – отак!..